Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже... в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.
Насправді я мав на думці де мене ніхто не заскочить зненацька.
Гм... схилила вона голову набік. Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки то вже гарантовано.
На позір, досконало.
Кнут покаже тобі дорогу.
Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг...
Ні! перервав мене Кнут. Можна я проведу? Прошу!
Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі розїхалися. Хлопець нудиться з матірю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.
Згода, кивнув я. То що, ходімо?
Так!
А мені оце, знаєш, цікаво, зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі. З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.
Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.
Я забув її в поїзді, відповів я їй. Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.
Але ж тобі треба з чогось пристрілюватися, посміхнулася вона, доки почнеться сезон.
То я....
Я позичу тобі чоловіків дробовик. Зачекайте на мене вдвох на вулиці, я скоро закінчу.
Дробовик? Холера! Чом би й ні? Оскільки жодна з її реплік не передбачала моєї згоди чи незгоди, я просто кивнув головою і пішов до дверей. Позаду я почув швидке дихання і трохи пригальмував. Хлопчик наступив мені на пяти.
Ульфе...
Що?
Ти анекдоти знаєш?
Я сидів під південною стіною церкви і курив. Я сам не знаю, навіщо я курю. Бо залежності у мене немає. Я маю на увазі, моя кров не вимагає нікотину. Анітрохи. Тут щось інше, повязане з процесом як таким. Він мене заспокоює. Я міг би з тим самим успіхом курити сіно. То хіба це нікотинова залежність? Ні, впевнений, що ні. Можливо, я алкоголік, але щодо цього я теж не впевнений. Так, мені приємно бувати напідпитку, подобається пяне збудження. І мені подобається приймати валіум. Чи, якщо точніше, мені не подобається не приймати валіуму. Саме тому я відчував, що це єдиний наркотик, від якого мені треба рішуче відмовитись.
Анашу я почав продавати здебільшого заради того, щоб мати кошти на власну в ній потребу. В тому полягала проста логіка: купуєш таку кількість у грамах, щоби сторгуватися за ціною дрібного опту, продаєш частину дрібними дозами, але вже дорожче, і гульк! маєш свою дозу на дурняк. Звідси шлях до перетворення на справжнього наркодилера доволі короткий. Довгою була дорога до першого продажу. Довгою, звивистою, з кількома розвилками, на яких мені варто було повернути в інший бік. Та, кінець кінцем, я таки став посеред Палацового парку, зі стислою характеристикою свого товару: «Косячок?» бубонів я до перехожих, які видавалися мені достатньо волохатими чи відповідно вбраними. На все буває найтяжче зважитись уперше. Тож коли стрижений під їжака хлопець у синій сорочці зупинився і попросив два грами, я запанікував і втік.
Я знав, що той чувак не був перевдягненим шпигом. Поліційні агенти відрощують довге волосся та вдягаються, як блазні. Я злякався, що він один із людей Рибалки. Згодом, однак, я зрозумів, що Рибалці немає діла до дрібного лушпиння на зразок мене. Головне не підніматися вище дрібного опту і не лізти на його ринок амфетамінів і героїну. Бо Гофман поліз був. І для Гофмана це скінчилося кепсько. Немає більше Гофмана.
Я влучно кинув недопалок у прогалину між каменями.
Тобі призначено певний час: коли догориш до фільтра, настає твій кінець. Одначе суть у тому, щоб таки ж догоріти до фільтра, не згаснути завчасно. Зрештою, може, не в цьому найбільш глибинна суть, але саме таку я собі визначив тоді мету. Щиро кажучи, мені начхати було на суть. А чимало днів траплялося після похорону, коли я навіть щодо своєї мети не був надто впевнений.
Я склепив повіки й зосередився на сонячному теплі, яке відчував на своїй шкірі. На насолоді. Гедон. Грецький бог. Або ідол, як кажуть тут, на охрещених землях. Доволі нахабства треба мати, щоб називати ідолами усіх богів, яких не ти сам вигадав. «Бога, крім Мене, не будеш ти знати»[3]. Типовий наказ будь-якого диктатора своїм підданим. Кумедно, що християни самі цього не здатні усвідомити, не розгледіли механізмів самовідроджуваності й самодостатності, завдяки яким такі забобони змогли перетривати дві тисячі років, упродовж яких ключ до спасіння призначався лише тим, кому пощастило народитись у цей короткий відтинок часу, одну мить в історії людства, і саме на тій крихітній ділянці земної кулі, де пролунали заповіді та де хтось зумів сформулювати характеристики товару: «Рай?».
Тепло зникло. На сонце набігла хмара.
Це бабуся.
Я розплющив очі. То не хмара була. Сонце створювало ореол навколо рудої голови Кнута. Невже та чорнявка справді його бабуся?
Перепрошую?
Він показав рукою:
У могилі, в яку ти стрельнув недопалком.
Я подивився в той бік, куди він показував. З прогалини між чорними каменями насправді невеличкого квітника піднімався тоненький синій димок.
Вибач. Я цілився на стежку.
Він схрестив руки на грудях:
Он як? То як ти поцілиш куріпку, якщо мимо стежки у метрі від себе промахуєшся?
Влучне запитання.
А згадав який-небудь анекдот?
Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.
То вже минуло... він глянув на годинник, якого не мав, двадцять пять хвилин.
Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.
Кнуте! Дай людині спокій, озвалась до нього мати.
Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.
Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.
Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? запитав я.
Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, відповіла вона.
Лестадіус?
Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?
Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.
Ти не лестадіанець? здивувався хлопчик. Тоді ти горітимеш у пеклі.
Кнуте!
Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!
Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?
Від народження там мешкаю.
Родина?
Я заперечливо похитав головою.
Точно?
Що?
Вона посміхнулася:
Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?
Тоді неодмінно горітимеш! вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полумя.
Не розлучений, сказав я.
Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.
Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?
Я експедитор[4], відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.
Що-небудь нове, повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.
А ти, значить, прибиральниця? запитав я, здебільшого, аби щось сказати.
Мама також дзвонар і церковний служка, втрутився Кнут. Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.
То хіба не ухвалили закон про жінок-священиків?
Вона розсміялася:
Жінка-священик у Косунді?
Кнут знову показав пальцями пекельне полумя.
Ми прийшли.
Вона повернула до будиночка з голими без фіранок вікнами.
У підїзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.
Це татова машина, пояснив Кнут. А онде мамина, показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.
Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.
Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.
Ульфе, іди сюди!