Що то було? запитала вона пошепки.
Грім, сказав я. Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.
Тут взагалі не буває грому, зауважила вона. Тут занадто холодно.
Може, йде тепліша погода з півдня.
Можливо. Я бачила лихий сон.
Про що?
Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.
Той тип з Осло? Чи Уве?
Я не знаю. Не розгледіла.
Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.
Ульфе?
Що?
Ти бував у Стокгольмі?
Так.
Там гарно?
Там дуже приємно влітку.
Вона трохи підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на мене згори вниз.
Юн, промовила вона. Лев.
Тип із Осло ще й гороскоп мій розповів?
Вона похитала головою.
Я бачила твій медальйон, коли ти спав. «Юн Гансен, народився 24 липня». Я Терези. Ти вогонь, а я повітря.
Я горітиму в пеклі, а ти полинеш до раю.
Вона усміхнулася.
Це перше, про що ти подумав?
Ні.
Тоді що було першим?
Її обличчя було так близько, її очі такі темні та глибокі.
Я не знав, що її поцілую, доки не зробив цього. Я навіть не впевнений, чи то я її поцілував, чи вона мене. Одначе далі я схопив її в обійми і міцно притиснув до себе, відчуваючи, як напружилось її тіло, наче ковальський міх, а тоді, зі стогоном, повітря вийшло з її вуст:
Ні! Не можна!
Леє...
Ні! Ми... Я не можу. Пусти!
Я відпустив її.
Вона підвелася з ліжка. Стала посеред кімнати, тяжко дихаючи і спрямувавши на мене розлючений погляд.
Я гадав... став виправдовуватись я. Пробач. Я не хотів...
Чшшш, тихо сказала вона. Цього не було. І такого більше не станеться. Ніколи. Ти зрозумів?
Ні.
Вона знову випустила повітря з довгим тремтливим стогоном.
Ульфе, я заміжня.
Заміжня? Ти вдова.
Так, ти просто не розумієш. Я не за ним заміжня. Я заміжня за... всім, що тут. За всім, що тут є. Ти і я, ми належимо до двох різних світів. Ти заробляєш на життя наркотиками, а я прибиранням у церкві, я вірянка. Я не знаю, заради чого живеш ти, але я живу заради цього і заради свого сина. Решта не має значення, і я не дозволю, щоб... дурна, безвідповідальна фантазія зруйнувала це все. Я не можу собі цього дозволити, Ульфе. Це ти розумієш?
Але я вже сказав, у мене є гроші. Подивись отам за дошкою коло шафи! Там...
Ні, ні, ні! Вона затулила вуха долонями. Я не хочу цього чути, і я не хочу жодних грошей! Я хочу те, що я маю, і нічого іншого. Ми не повинні знову бачитись, я не хочу знову з тобою бачитись, усе скінчилося... скінчилося нерозумно, божевільно... і... Я зараз іду геть. Не приходь до мене. І я не хочу більше до тебе приходити і бачити тебе. Прощавай, Ульфе. Щасливого тобі життя!
За мить вона вийшла з хатини, і я вже почав сумніватися, чи справді що-небудь із цього сталося. Так, вона поцілувала мене, біль у моїй щоці не збрехав би. А отже, й решта мала бути правдою зокрема, й та частина всього, де вона сказала, що не хоче більше ніколи бачити мене. Я підвівся, вийшов надвір і побачив, як вона біжить у напрямку селища.
Звісно, вона тікає. А хто не тікав би? Я точно втік би. Іще давним-давно. Але тоді я був типовим утікачем. Вона не могла б дозволити собі втечу, тоді як я тікав тому, що не міг дозволити собі залишитися. Що я собі думав? Що двоє таких людей, як ми, можуть бути разом? Ні, про таке я не думав. Мріяв, можливо. У збентеженій свідомості легко виникають химерні образи і фантазії. Нині час прокидатися.
Черговий гуркіт грому розлігся, цього разу трохи ближче. Я подивився на захід. Удалині виднілися важкі краї свинцево-сірих хмар.
«...він повертається... він іде, щоб убити нас».
Я повернувся в хижу і прихилився чолом до стіни. Моя віра у сни була не більшою за мою віру в богів. Я був радше схильний вірити в любов наркомана до наркотиків, ніж у любов людей одне до одного. Але я вірю у смерть. То була обіцянка, якої, я знав, буде дотримано. Я вірив у кулю калібру девять міліметрів, що летить зі швидкістю тисячу кілометрів на годину. І в те, що життя це час від миті, коли вона вилітає з дула пістолета, до миті, коли вона прошиває мозок. Я витягнув з-під ліжка мотузку і привязав її до клямки на дверях. Інший кінець привязав до масивної рами ліжка, прибитого до стіни, так, щоби двері неможливо було відчинити знадвору. Натягнув мотузку якомога міцніше. Отак. Потім я вклався у ліжко і втупився у дошки горішнього ліжка.
Розділ 13
Було це у Стокгольмі. Колись, хтозна-скільки часу тому ще до того, як усе почалося. Мені було вісімнадцять, і я приїхав на поїзді з Осло. Я вештався сам-один вулицями острова Седермальм. Прогулювався галявинами Юргордена, дриґав ногами, сидячи на причалі та милуючись Королівським палацом, і знав, що я ніколи не поміняв би того, що вони мали, на свободу, яку мав я. Потім одягнув усе найошатніше з того скромного, що в мене було, і пішов до Королівського драматичного театру, бо я був закоханий у норвезьку дівчину, яка грала Сольвейг у постановці «Пера Ґюнта».
Вона була на три роки старша від мене, але я був заговорив до неї на вечірці. Мабуть, вона була головною причиною мого приїзду. Здебільшого, вона. У виставі вона грала чудово, шведською декламувала, наче рідною мовою принаймні так мені здавалось. І вона була привабливою та недосяжною. Попри те, моє захоплення нею згасло упродовж вистави. Можливо, тому, що вона не могла конкурувати із зачаруванням того дня, із Стокгольмом. А може, просто тому, що мені було вісімнадцять і я вже запав на руду дівчину, яка сиділа на один ряд ближче до сцени.
Наступного дня я купив анаші на площі Сергеля. Я пішов до парку Кунстредґорден, де знову побачив ту руду дівчину. Я запитав, чи сподобалась їй вистава, на що вона тільки знизала плечима і показала мені, як скачати по-шведськи самокрутку. Їй було двадцять, родом вона була з Естерсунда і мала невеличку квартирку на Уденплан. Неподалік було розташовано скромний ресторан «Транан», де ми їли смажені оселедці з картопляним пюре і пили середньої міцності лаґер.
Виявилося, що вона не була тією дівчиною, яку я бачив перед собою на виставі, ба навіть ніколи не бувала в Королівському драматичному театрі. Я залишався з нею три дні. Вона ходила на роботу, а я, поки там що, швендяв містом і вдихав на повні легені літо. Дорогою додому я сидів і дивився у вікно, думаючи про те, що я сказав про повернення. І мною вперше тоді оволоділа вкрай депресивна думка про те, що немає жодного шляху назад. Що «зараз» неминуче й невпинно перетворюється на «колись» і немає жодного заднього ходу в цій машині, яку ми називаємо життям.
Я знову прокинувся.
Щось несамовито шкребло у двері. Я крутнувся, сів у ліжку і побачив, що дверна ручка сіпається вгору і вниз.
Вона передумала. Повернулася.
Лея?
Моє серце шалено калатало від радості, я скинув із себе ковдру і сів, поставивши босі ноги на підлогу.
Жодної відповіді.
То була не Лея.
То мав бути якийсь чоловік. Дужий і лютий чоловік. Оскільки від того, як він смикав двері, здригалася і рипіла масивна рама ліжка.
Я схопив гвинтівку, що стояла, притулена до стіни, і націлив її на двері.
Хто там? Чого тобі треба?
Так само жодної відповіді. Та, зрештою, що вони мають сказати? Що прийшли порішити мене, тому, будь ласка, відчини двері?
Груба мотузка натяглася, наче рояльна струна, і двері прочинилися на якусь щілину. Достатню, втім, щоби просунути в неї люфу револьвера.
Відповідай, або я стрілятиму!
Здавалося, то дошки заволали від болю, тоді як великі цвяхи з пронизливим рипінням, міліметр за міліметром вилізали зі стіни, заледве утримуючи деревяну раму. А тоді я почув знадвору клацання, як ніби заряджали револьвер.
Я вистрілив. І ще раз. І ще раз. І ще раз вистрілив. Три кулі в магазині та одна у набійнику.
Після цього запала тиша, ще більш гнітюча.
Я затамував подих.
Холера! Шкрябання відновилося. З хрускотом і тріском вирвана «з мясом» дверна ручка, пробивши двері, вилетіла назовні та зникла. Тоді розляглося гучне жалібне ревіння, а тоді те саме клацання. І, нарешті, я впізнав його.
Я дістав з-під подушки пістолет, ослабив мотузку і відчинив двері.
Олень не спромігся далеко відійти. Він лежав серед вересу, метрів за двадцять від хатини, з того боку, де починалася дорога до селища. Неначе він інстинктивно кинувся до людей, а не до лісу.
Я підійшов до нього.
Олень лежав нерухомо, тільки злегка ворушачи головою. Дверна ручка так і застрягла у нього в рогах. Свербіж. Він прийшов, щоби терти свої роги об двері хижі та зачепився ними за ручку.
Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.
Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, чи таке моє відображення?