Я таки спромігся проказати слово, що, як на те, потребує певної артикуляційної вправності.
Що ти сказав, придурку?
Я відчув, як ніж обертається у моїй щоці.
Твій брат тобі батько, прошамкав я, ось чому ти тупий і потворний.
Він витягнув ніж із моєї щоки.
Я знав, що станеться далі. Я знав, що тут усе й скінчиться. І що я потребую цього так само гостро, як щиро про це благаю. І чоловік із генетично успадкованою схильністю до насильства не мав іншого вибору, як устромити в мене свій ніж.
То навіщо я це роблю? Якби ж то я, холера, знав! Якби ж то я, холера, знав, як відбуваються логічні розрахунки в нас у голові, як ми додаємо і віднімаємо в надії отримати у підсумку позитивний результат. Я знаю тільки, що окремі фрагменти таких обчислень промайнули в моєму мозку, виснаженому безсонням, сонячним опроміненням і погано очищеним алкоголем, а позитивний баланс включав тривалий термін увязнення для цього типа за умисне вбивство, що давало Леї час і можливість виїхати дуже далеко, якби тільки вона бажала і спромоглася знайти гроші, про місце схованки яких вона знала. Інший плюс: на той час, коли Уве вийшов би з вязниці, Кнут Хаґурояма став би досить дорослим, щоб захистити і себе, й матір. У негативній частині балансу було моє власне життя. Яке, беручи до уваги його якість і ймовірну тривалість, не так багато важило. Отож, навіть я здатен зробити підрахунки.
Я заплющив очі. Відчув, як тепла кров збігає по моїй щоці та шиї під комір.
Я чекав.
Нічого не відбувалося.
Ти знаєш, я зроблю це, промовив жіночий голос.
Хватка навколо моєї голови ослабла.
Я відступив на два кроки. Розплющив очі.
Уве підняв руки, упустивши ніж. Просто перед ним стояла Лея. Я впізнав пістолет, що вона тримала, націлений йому в лоба.
Щезни! наказала вона йому.
В Уве Еліасена борлак ходив угору-вниз.
Цієї миті!
Він нахилився, щоб підняти ніж.
Гадаю, це ти загубив, рикнула вона.
Витягнувши в її бік розгорнуті долоні, він із порожніми руками позадкував у темряву. Далі ми почули гнівну лайку, дзеленькання пляшок і шелест гілок, після чого вся трійця остаточно розчинилася серед дерев.
Ось, забирай, сказала Лея, подаючи мені пістолет, він лежав на лаві.
Мабуть, вислизнув із-за пояса, сказав я, засовуючи його на місце.
Я проковтнув кров, що цебеніла мені в рот із рани у щоці. Пульс наче молотом гупав мені у скронях, і я зауважив, що не дуже добре чую на одне вухо.
Я побачила, Ульфе, як ти дістав його, перш ніж підвестись.
Вона примружила одне око. Сімейна звичка.
Тобі треба зашити дірку у щоці. Ходімо: у мене в машині є голка з ниткою.
Більшу частину зворотного шляху я памятаю кепсько. Хіба що, пригадую, як ми їхали до річки Алти, як сиділи там на березі, вона промивала мені рани, а я дослухався до плюскоту води і дивився на осипища, подібні до кучугур цукру проти крутих блідих скель обабіч річки. Пригадую також, як мені тоді спало на думку, що я тими днями бачив неба більше, ніж за все своє попереднє життя.
Вона обережно обмацала мій ніс і дійшла висновку, що його не зламано. Тоді зашила мені щоку, промовляючи щось саамською і наспівуючи щось, що, вочевидь, було йойком[16] на зцілення. Йойк і плюскіт річки. І ще памятаю, мене трохи нудило, але вона відганяла мошву і погладжувала мені чоло трохи більше, ніж було необхідно суто для того, щоб волосся не торкалося рани. Коли я запитав, чому вона тримає в машині голку, нитку і антисептик напоготові і чи означає це якусь особливу готовність до нещасних випадків у дорозі, вона похитала головою.
Не стільки тоді, коли ми виїжджаємо, скільки на випадок домашніх інцидентів.
Домашні інциденти?
Так. Інцидент на імя Уго. Схильний до пиятики та бійки. Нам залишалося тільки тікати з дому і латати рани.
Ти сама собі зашивала рани?
І Кнутові.
Він бив Кнута?
Звідки, гадаєш, у нього ті шви на лобі?
Це ти йому накладала шви? Тут, у машині?
Це сталося на початку літа. Уго напився, що було звичною справою. Він сказав, що я тієї ночі подивилася на нього з докором і що він не займав би мене, якби мені вистачило розуму виявити до нього трохи поваги, замість просто ігнорувати його. Зрештою, я була тоді всього-на-всього дівчиськом, а він був Еліасеном, який щойно повернувся додому з моря з величезним уловом. Я нічого не відповідала, одначе він дедалі більше розпалювався, і врешті-решт дійшло до пястуків. Я знала, як захистити себе, аж тут увійшов до кімнати Кнут. Тоді Уго вхопив пляшку і вдарив його. Він поцілив його по лобі, Кнут упав непритомний, і я віднесла його на руках до машини. Коли ми повернулися з ним додому, Уго вже вгамувався. Але Кнут пролежав із тиждень у ліжку його нудило і паморочилось у голові. Я викликала лікаря той приїхав із самої Алти, щоб оглянути Кнута. Уго сказав доктору і решті всім, буцімто Кнут упав зі сходів. А я... я нікому нічого не сказала, а Кнутові твердила, що це сталося випадково та більше не повториться.
Я неправильно зрозумів. Неправильно зрозумів, коли Кнут сказав, що мати переконувала його «не боятися через батька».
Ніхто нічого не знав, повела вона далі, аж доки, одного вечора, коли в домі Уве зібралася звичайна компанія пияків і хтось із них почав питати, що насправді сталося, Уго розповів їм про свою нешанобливу дружину і виплодка та як навчив їх послуху. Тож усі в селищі дізналися. А тоді Уго вийшов у море.
То ось що проповідник мав на думці, коли казав, що Уго намагався втекти, не сплативши за борги?
Це і чимало іншого, кивнула Лея. У тебе кров зі скроні йде.
Вона скинула свій червоний шовковий шалик і завязала його мені навколо голови.
Від тієї миті я нічого не памятаю аж до часу, коли прийшов до тями, скулений, на задньому сидінні її машини і Лея сказала мені, що ми приїхали. У мене, ймовірно, був невеликий струс мозку, сказала вона, і через те я такий сонний. Вона сказала, що буде краще, коли вона проведе мене до лісової хатини.
Я рушив, не чекаючи на Лею, і, коли вже був далеко від селища, сів на камінь при дорозі. Світло і спокій. Як буває перед бурею. Або після бурі. Коли буря змела все живе з лиця землі. Клапті туману сповзали додолу зеленими схилами пагорбів, наче примари в білих простирадлах, поглинаючи низькорослі гірські берізки, а коли ті знову зявлялися з туману, то здавалися зачарованими.
Тоді вона наздогнала мене. Вийшла з туману, похитуючись, теж наче зачарована.
Вийшов на прогулянку? запитала вона з усмішкою. Може, нам в один бік?
Таємні хованки.
У моєму вусі почало свистіти й пищати, мені трохи паморочилось у голові, тому Лея, про всяк випадок, взяла мене під руку. Прогулянка відбулася надзвичайно швидко, можливо, тому, що я, здається, не весь час був при тямі. А діставшись, нарешті, лісової хижі, я звідав дивне відчуття повернення додому, у мирний та безпечний куточок Всесвіту. Нічого схожого я ніколи не відчував у жодному з дуже багатьох місць в Осло, де мені випадало мешкати.
Тепер ти можеш поспати, сказала вона, помацавши мені лоба. Завтра жодних навантажень. І нічого не пити, крім води. Обіцяєш?
Куди ти? запитав я, коли вона встала з краєчка ліжка.
Додому, звісно.
Ти так квапишся? Кнут же у діда.
Не так, щоб я дуже поспішала. Однак, я гадаю, тобі слід лежати спокійно, не балакати і ні про що не хвилюватися.
Я згоден. Але чи не могла б ти полежати тут зі мною тихесенько? Бодай трохи.
Я заплющив очі. Я чув її спокійне дихання. Мені здавалося, що я відчуваю, як вона вагається.
Я безпечний, запевнив я її. Я не пятдесятник.
Вона тихенько засміялася.
Тоді згода. Але трішечки.
Я присунувся ближче до стіни, і вона втиснулася поруч на вузькому ліжку.
Я піду, коли ти заснеш, пообіцяла вона. Кнут рано повернеться додому.
Я лежав, відчуваючи себе напівпритомним, а водночас надзвичайно чітко сприймаючи своїм загостреним чуттям її пульс і тепло її тіла, запах із вирізу її блузки, запах мила від її волосся, її долоню, її руку, яку вона поклала так, щоб наші тіла не торкалися одне одного.
Коли я прокинувся, у мене було відчуття, що зараз ніч. Напевне, через оту цілковиту нерухомість довкілля. Навіть коли опівнічне сонце в зеніті, то враження таке, що природа відпочиває, що її серцебиття уповільнюється. Обличчя Леї зісковзнуло мені на плече, до моєї шиї: я відчував її носик та її рівне дихання проти моєї шкіри. Мені слід було би розбудити її, нагадати їй, що час іти, якщо вона хоче встигнути додому раніше за Кнута. Звісно, я й сам хотів, аби вона встигла, щоби хлопчик не хвилювався. Але я також хотів, щоб вона залишилась, принаймні ще на кілька секунд. Тому я не рухався, просто лежав і відчував. Відчував, що я живий. Так, якби її тіло давало мені життя. Удалині розлігся гуркіт. Я відчув, як її вії ковзнули по моїй шкірі, і зрозумів, що вона прокинулася.
Що то було? запитала вона пошепки.
Грім, сказав я. Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.
Тут взагалі не буває грому, зауважила вона. Тут занадто холодно.
Може, йде тепліша погода з півдня.
Можливо. Я бачила лихий сон.
Про що?
Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.
Той тип з Осло? Чи Уве?
Я не знаю. Не розгледіла.
Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.
Ульфе?
Що?
Ти бував у Стокгольмі?