Чого ти хочеш? тихо спитала вона хрипким після ридань голосом.
Все, що я планував сказати, пішло з голови, забулося.
І з усього того залишилося тільки останнє речення.
Тож я й промовив його:
Леє, я кохаю тебе.
Я побачив, як вона кліпнула очима, наче з переляку.
Заохочений тим, що вона не відшила мене одразу, я повів далі:
Я хочу забрати вас із Кнутом. Туди, де ніхто не зможе знайти нас. У велике місто. На архіпелазі. З картопляним пюре і середньої міцності лаґером. Ми можемо рибалити і ходити у театр. А потім можемо поволі йти додому, до своєї квартири на бульварі Страндвеген. Я не можу дозволити собі велику квартиру в тому районі, бо там високі ціни на житло. Проте це буде наша власна квартира.
Вона шепотіла щось, а в уже без того червоних очах стояли сльози.
Що?
Я зробив крок уперед, але зупинився, коли вона піднесла руки. Вона тримала перед собою букет зівялих квітів, ніби захищаючись ним від мене. Вона повторила голосніше цього разу:
Те саме ти казав Аніті?
На мене ніби хтось вилив відро води з Баренцового моря.
Лея похитала головою.
Вона приходила сюди. Щоб висловити мені співчуття з приводу Уго, так вона сказала. І вона бачила тебе у моїй машині, тому вона поцікавилася, чи я не знаю, де ти. З огляду на те, що ти обіцяв їй повернутися.
Леє, я...
Ульфе, не треба. Просто йди звідси.
Ні! Ти знаєш сама, мені треба було де-небудь сховатися. Мене розшукував Йонні. Аніта запропонувала мені перебути у неї, а мені більше не було куди йти.
Мені вчувся крихітний натяк на сумніви в її голосі, коли вона запитала:
То ти не торкав її?
Я хотів заперечити, але мені наче паралізувало мязи щелепи, і я просто стояв там із роззявленим ротом. Кнут мав слушність: брехати я теж не мастак.
Я... я, можливо, торкнув її. Але це нічого не означає.
Ні? схлипнула Лея і змахнула сльозу тильним боком долоні. Може, воно й на краще, Ульфе. Я однаково не могла би з тобою нікуди їхати, але тепер принаймні, я не думатиму про те, як могло б усе бути.
Похнюпивши голову, вона повернулась і пішла до ризниці. Жодних багатослівних прощань.
Я хотів бігти за нею. Зупинити її. Пояснити. Благати. Присилувати. Але вся моя енергія, вся моя сила волі нібито випарувалась.
A коли за нею грюкнули двері та луна прокотилася під кроквами церкви, я усвідомив, що цього разу бачив Лею востаннє.
Я вийшов у світло дня. Постояв на церковних сходах, втупившись запаленими очима на щільні ряди надгробків на цвинтарі.
Почало сутеніти. Я провалився. Вир засмоктував мене, втягував дедалі глибше, і навіть уся випивка світу не витягла би мене з круговерті.
Однак навіть якщо вона не допомагає, випивка є випивка. І коли я постукав у двері до Маттіса й увійшов, дві пляшки вже стояли для мене на кухні.
Я подумав, що ти повернешся, вишкірився він.
Я взяв пляшки і, не зронивши слова, пішов геть.
Розділ 15
Як закінчується оповідка?
Мій дід був архітектором. Він казав, що лінія а так само сюжет закінчується там, де вона починалася. І навпаки.
Він проектував церкви. Тому, що він знався на справі, як він сам пояснював, а не тому, що вірив у Бога чи в будь-яких богів. То був його спосіб заробляти на життя. Але він також казав, буцім йому прикро, що не вірить у Бога, за зведення храмів для якого йому платили гроші. Тоді його робота видавалась би йому більш значущою.
«Я мав би проектувати лікарні в Уганді, твердив він. Розроблення проекту забирало би днів пять, а будівництво десять, і ті лікарні рятували би життя. Натомість я сиджу по декілька місяців над проектуванням памятників марновірству, яке нікого не рятує».
«Бомбосховища», так він назвав свої церкви. Місця сховку від страху смерті. Притулок для невиліковної людської надії на вічне життя.
«Було б дешевше видавати людям теплу ковдру і плюшевого ведмедика, щоб їх розрадити, казав він. Але, напевне, це на краще, коли я проектую церкви, на які людям приємно дивитися, ніж коли б цю роботу довірили якому-небудь нездарі. Із тих, що засмічують країну монстрами, які чомусь називають церквами».
Ми сиділи в задушливому смороді будинку для старих, мій багатий дядько, мій двоюрідний брат і я, але жоден із тих двох не слухав. Бассе повторював усе те, що казав уже сотню разів. Вони кивали, бурмотіли щось на знак згоди і знай позирали на годинник. Перед тим як ми увійшли, мій дядько сказав, що півгодини буде достатньо. Я хотів залишитися на триваліший час, але мій дядько був за кермом. Бассе почав уже трохи плутатись у спогадах і думках, але я охоче слухав усе, що він повторював, усі його міркування про життя. Можливо, тому, що від нього отримував відчуття безумовної визначеності деяких речей. «Ти помреш, хлопче. Прийми смерть, як чоловік!» Непокоїв мене тільки острах, що одна зі старших медсестер та, що носила розпяття на шиї, переконає його віддати душу їхньому Богові, коли наблизиться кінець. Напевне, я усвідомлював, що це стало би травмою для хлопчика, що зріс із дідовим атеїзмом. Я не вірив у життя після смерті, але я вірив у смерть після життя.
У будь-якому разі нині саме ця ідея становила мою таємну надію та бажання.
Минуло два дні, відколи за Леєю зачинилися двері.
Два дні, лежачи в ліжку в лісовій хижі та спустошуючи одну з пляшок напою, я перебував у вільному падінні.
То як ми закінчимо цю історію?
Зневоднений алкоголем, я вивалився з ліжка і, похитуючись, добрів до струмка. Я опустився навколішки у воду і пив. А потім я просто сидів і дивився на своє відображення у коловороті поміж каміння.
А тоді я зрозумів.
«Ти стрілятимеш у відображення».
Холера! Чом би й ні? Вони не дістануть моєї шкури. Я сам упораю себе. Лінія замкнеться тут. І що, в біса, в цьому такого страшного? «Son quatro días», казав Бассе іспанською, тобто «життя триває кілька днів».
Майже в захваті від свого рішення я кинувся назад у хижу.
Гвинтівка стояла, притулена до стіни.
То було гарне рішення, рішення без жодних наслідків для решти світу. Ніхто за мною не побиватиметься, мене нікому не бракуватиме, я нікому не завдам страждань чи неприємностей. Себто від такої розвязки всім буде краще. Тож тепер мені залишалося лише втілити своє рішення у життя, перш ніж мною оволодіє страх, перш ніж мій підлий, ненадійний мозок вигадає якісь відчайдушні аргументи на користь продовження мого нікчемного животіння.
Я поставив приклад гвинтівки на підлогу і взяв у рот люфу. Сталь мала від пороху гіркувато-солоний смак. Щоб дотягтися до спускового гачка, я мусив так глибоко встромити люфу собі в горло, що аж поранив піднебіння. Я ледве сягнув спускового гачка вказівним пальцем. Гаразд, до справи. Самогубство. «Найгірше, коли куштуєш уперше».
Замало не вивихнувши собі плече, я натиснув на спусковий гачок.
Сухо клацнув метал.
Холера.
Я й забув, що всі кулі в тілі північного оленя.
Але у мене було ще достатньо набоїв. Десь там.
Я понишпорив у шафі й по полицях. Не так багато було тих місць, куди я міг би сховати короб із набоями. Зрештою, ставши навколішки і зазирнувши під ліжко, я знайшов їх там. Я вклав набої у магазин. Так, я знаю, що однієї кулі в мозку достатньо, але я почувався якось надійніше, знаючи, що маю запас амуніції на випадок, якби щось пішло не так. Крім того, мої пальці тремтіли, тож мені ще знадобився певний час. Одначе врешті-решт я вставив магазин у гвинтівку і зарядив її, як показувала Лея.
Я знову вклав люфу гвинтівки у рот. Він був мокрий від слини і слизу. Я потягнувся до спускового гачка. Але гвинтівка, здавалося, стала довшою. Чи то я став коротшим. Чи то я вже давав задній хід?
Ні, я нарешті таки спромігся покласти свій палець на спусковий гачок. І тепер я знав, що це станеться, що мій мозок не зупинить мене. Я знав, що навіть мій мозок не зуміє вигадати достатньо переконливі контраргументи, бо він теж прагнув відпочинку, припинення вільного падіння, він хотів такого мороку, що не був би його власним мороком.
Я набрав повні груди повітря і почав натискати на спусковий гачок. Гудіння у вухах прибрало особливого металевого відтінку. Стривайте! Це гуде не всередині моєї голови звук надходив іззовні. Десь били у дзвони. Напевне, вітер змінився. І я не можу заперечувати, що звук церковних дзвонів здавався напрочуд доречним. Я натиснув на гачок трохи більше, але для пострілу треба було ще дотягти десь на міліметр чи близько того. Я зігнув коліна, заштовхуючи люфу глибше собі в рота, стегна мені зводило судомою.
Церковні дзвони.
Зараз?
Я зауважив, що весілля і похорон відбувались о першій. Хрестини і відправи по неділях. А релігійних свят у серпні, наскільки мені відомо, немає.
Люфа ковзнула мені глибше у горло. Отак. Натискаю.
Німці.
Лея розповідала мені, що вони били у церковні дзвони, щоби члени Опору знали про наближення німців.
Я заплющив очі. І знову їх розплющив. Витягнув люфу гвинтівки з рота. Підвівся. Поставив її коло дверей і підійшов до вікна, яке виходило на селище. Я нікого не побачив. Узяв бінокль. Нікого.
Про всяк випадок я подивився також в іншому напрямку, з боку лісу. Нічого. Я підняв бінокль, щоб оглянути скелясті пагорби за деревами. Вони були там.
Їх було четверо. Так далеко, що неможливо було розгледіти, хто вони насправді є. Крім одного. Зрештою, не так складно було здогадатися щодо того, ким є решта троє.
Маттіс, ідучи, виразно перевалювався з боку на бік. Вочевидь, отриманих від мене грошей виявилося недостатньо, тому він пристав також на пропозицію іншої сторони. Ймовірно, він виставив їм додатковий рахунок, пообіцявши показати такий маршрут, наблизившись яким вони могли непомітно підкрастися до мене і заскочити зненацька.