Люфа ковзнула мені глибше у горло. Отак. Натискаю.
Німці.
Лея розповідала мені, що вони били у церковні дзвони, щоби члени Опору знали про наближення німців.
Я заплющив очі. І знову їх розплющив. Витягнув люфу гвинтівки з рота. Підвівся. Поставив її коло дверей і підійшов до вікна, яке виходило на селище. Я нікого не побачив. Узяв бінокль. Нікого.
Про всяк випадок я подивився також в іншому напрямку, з боку лісу. Нічого. Я підняв бінокль, щоб оглянути скелясті пагорби за деревами. Вони були там.
Їх було четверо. Так далеко, що неможливо було розгледіти, хто вони насправді є. Крім одного. Зрештою, не так складно було здогадатися щодо того, ким є решта троє.
Маттіс, ідучи, виразно перевалювався з боку на бік. Вочевидь, отриманих від мене грошей виявилося недостатньо, тому він пристав також на пропозицію іншої сторони. Ймовірно, він виставив їм додатковий рахунок, пообіцявши показати такий маршрут, наблизившись яким вони могли непомітно підкрастися до мене і заскочити зненацька.
Вони запізнилися. Я сам зроблю всю роботу замість них. Я не мав найменшого бажання зазнати жорстоких катувань перед смертю. Не тільки тому, що боявся фізичного болю, а ще тому, що не бажав виказувати їм, що я сховав гроші у стіні хатини, а наркотики під мостинами у порожній квартирі. Вона залишалася порожньою, бо люди утримувалися від переїзду у квартиру, де хтось наклав на себе руки. У цьому аспекті Туральф прорахувався, застрелившись у власній квартирі. Щоби спадкоємці його нерухомості не постраждали від падіння вартості спадщини, він мав би натомість обрати якесь інше місце. Наприклад, мисливську хижу у глушині на краю світу.
Я подивився на гвинтівку, притулену до стіни. Але не доторкнувся до неї. У мене ще доволі часу: вони мали ще пройти крізь ліс і дістануться сюди не раніше, як за десять, а радше пятнадцять хвилин. Але не в тім річ.
Церковні дзвони. Вони гучали. Вони гучали для мене. І саме вона била в них. Моя кохана знехтувала церковними звичаями, знехтувала тим, що скаже священик і мешканці селища, і навіть не дбала про власне життя, оскільки Маттіс, ясна річ, здогадається, хто бив на сполох. У неї одна тільки думка сиділа в голові: застерегти хлопця (якого сама вона не хотіла бачити), що Йонні наближається до хатини.
А це дещо міняло.
Вони зараз наближалися до лісу, і в бінокль я міг розгледіти постаті трьох інших. Щось пташине було в поставі одного з них: тонка шия стирчала із завеликого, як на нього, піджака. Йонні. Я побачив, що з-за плечей двох інших щось стирчить. Гвинтівки. Напевне автоматичні гвинтівки. Рибалка мав у себе на складі в порту повний контейнер цього добра.
Я оцінив свої шанси. Я міг би покласти їх одного по одному, якби вони намагалися штурмувати хижу. Але вони цього не робитимуть. Маттіс допоможе їм скористатися з рельєфу місцевості, і вони спустяться вздовж струмка, щоб достатньо наблизитись до хижі і подірявити її на решето разом зі мною. Я роззирнувся довкола. Все, за чим я міг би сховатися, було деревяне з таким самим успіхом я міг би просто вийти до них назустріч і помахати їм рукою. Тобто мені залишався єдиний шанс: розстріляти їх, перш ніж вони підстрелять мене. А для цього я мав дочекатися, коли вони підійдуть ближче. Але тоді я бачитиму їхні обличчя.
Троє з них зникли серед дерев. Четвертий, один із тих, що в костюмі та з гвинтівкою, залишився позаду і щось гукнув, та я не розібрав, що саме.
Вони не зможуть побачити мене в найближчі кілька хвилин, доки вони в лісі. Це був мій шанс врятуватися. Я міг рвонути у селище, взяти «фольксваген» Леї. Якщо я мав намір так учинити, мусив би зробити це просто зараз. Прихопити пояс-гаманець із грошима і...
Дві цятки.
Здавалося, вони летять над вересом. Галявиною, додолу, до лісу.
Тепер я зрозумів, що і до кого гукав той тип. І я зрозумів, що вони все передбачили. Собаки. Два пси. Мовчазні. Я збагнув, що собаки, які не гавкають на бігу, мають бути збіса гарно навчені. Я не матиму шансу, хоч би як несамовито біг.
Моє становище робилося кепським. Не таким лихим, можливо, як три хвилини тому, коли я стояв з гвинтівкою в роті, але тепер ситуація геть змінилася. Віддалене тоненьке гучання церковних дзвонів повідомило мені не тільки про небезпеку з боку певних темних особистостей, а й про те, що відтепер мені є що втрачати. Наче два кинджали одночасно вразили мене один гарячий, інший холодний щастя і страх смерті. Надія жорстоке стерво.
Я подивився навколо себе. Мій погляд зупинився на ножі Кнута.
Щастя і страх смерті. Надія.
Я зачекав, доки четвертий чоловік і собаки зникли у лісі, а тоді витяг зі стіни пояс-гаманець, відчинив двері та вибіг надвір.
Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я став коло нього навколішки. До нього вже взялися мурахи, і, здавалося, шкура на роздутому трупі ворушиться. Я озирнувся через плече. Хижа стояла між мною і лісом, отже, вони не побачать мене, аж доки не обійдуть навколо неї. Попри те, часу я мав обмаль.
Я заплющив очі та прохромив ножем черево мертвого оленя.
З протяжним стогоном із нього вийшли трупні гази.
Тоді я встромив ножа глибше, за очеревину. Я затримав дихання, коли з трупа тварини вивалилися кишки. Крові було менше, ніж я очікував. Ймовірно, вона зібралася внизу. Або згорнулася. Або її виїла черва. Бо тепер я бачив, що життя роїться не тільки зовні. Плоть аж корчилась під жовтувато-білими личинками, які жерли її, комашилися і розмножувалися. Бісова холера!
Я глибоко вдихнув. Заплющивши очі, ковтнув блювотиння, що піднімалося мені до пельки, та обгорнув шовковим шарфом ніс і рот. Потім устромив обидві руки глибоко всередину трупа і витягнув величезний слизовий мішок, що його я визначив як шлунок. Рубаючи ножем тут і там, я відділив його, і розбухлий шлунок покотився в кущі вересу. Я втупився у темряву всередині розчахнутого трупа. Туди, всередину не хотілося. За кілька хвилин а може, секунд вони будуть тут, але я однаково опирався необхідності лізти всередину смердючого напіврозкладеного трупа. Моє тіло опиралося.
Я почув, як гавкнув один із собак. Холера.
Я подумав про Лею, її очі, її губи, коли посмішка поволі осяває її обличчя, почув її глибокий, теплий голос, що промовляв: «Ульфе, ти зумів».
Я ковтнув. Тоді розвів береги розпанаханого черева й увіпхався всередину трупа.
Хоча вбитий олень був доволі великим самцем, а більшу частину нутрощів я з нього видалив, місця в його черевній порожнині виявилося не так багато. А мені треба було сховатися в ньому повністю. Я спробувати стягти на собі береги розтятої шкури. Мене обліпило клейкими рідинами, і там було аж спекотно від газів, енергії трупного розкладання і пересування маси комах і черви, на зразок такого, що, мабуть, відбувається всередині мурашника. Я не міг більше стримати блювотні маси, і мені кілька разів вивернуло шлунок.
Поступово я призвичаївся і став почуватися трохи ліпше. Але мене й досі можна було помітити ззовні. Як мені стулити отвір в оленячому череві? Я спробував утримувати краї розтину разом, але вони були настільки слизькими, що одразу вислизали з пальців.
А поки там що, загроза наближалася, разом із двома величезними чорними собаками, що підбігли до мене через вересові зарості. Вони кинулися до оленячого трупа, один із них став пхати морду всередину і гарчати на мене. Я штрикнув ножем і морда зникла. Тоді обоє почали брехати. Я мав будь-що закрити тушу, перш ніж нагодяться переслідувачі. Гавкіт робився дедалі більш несамовитим, а тоді я почув також голоси.
У будинку порожньо!
А там оно якийсь труп!
Я проштрикнув ножем шкуру оленя знизу розтину, потягнув її нагору і примудрився прохромити також верхній край, який уже вислизав мені з долоні.
Обертаючи ніж, я стягнув краї розтину. Тепер я мусив просто перечекати, в надії, що собак не навчено принаймні розмовляти.
Я почув кроки хтось підійшов.
Дебелий, забери собак! Я гадав, що вони тебе слухаються.
Мені сипонуло холодом поза шкурою. Голос належав типові, який приходив до мене на квартиру, щоб мене вбити. Йонні повернувся.
Їх труп роздрочив, відгукнувся Дебелий. Не так просто втриматись, коли маєш крихітний мозок і купу інстинктів.
Ти про собак чи про себе?
Господи! Чого такий сморід? простогнав третій голос.
Я упізнав його відразу: Брюнгільсен із підсобки той, що завжди шахраював у карти.
Що це у нього застрягло у рогах? І чого кишки розкидано по землі? не вгавав він. Може, слід перевірити?..
Вовки роздерли, не дав йому скінчити Маттіс. Пробачай, якщо я скажу, але не дихай забагато смородом, він отруйний.
Справді? спокійно перепитав його Йонні.
Ботулізм, пояснив Маттіс. Спори поширюються через повітря. Однієї спори достатньо, щоб убити людину.
Холера! Після всього, що я зазнав, мені судилося сконати від якоїсь бісової бактерії?