Я відчував, що мій вказівний палець починає слабшати, а пружина спускового гачка бере гору і змушує мій знесилений палець розгинатися. Я не впораюсь. Я не спроможуся, знову не спроможуся.
Черговий тріскотливий розряд грому розлігся наді мною, наче віддаючи наказ.
Кнут.
«Навіть Футабаяма раз за разом зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати».
Я ще раз глибоко вдихнув. Я позбувся свого блока. Націлився просто в паскудну пику Уве і вистрілив.
Гуркіт пострілу розійшовся луною попід дахами будинків. Я опустив гвинтівку. Подивився у розбиту шибку. Лея тримала долоні перед устами, втупившись у щось перед собою внизу. Поруч із нею, на білій стіні, трохи вище її голови хтось наче намалював гротескну троянду.
Згас останній відгомін пострілу. Весь Косунд мав чути його. За мить на вулицю повисипають люди з усіх будинків. Я піднявся сходами. Постукав сам не знаю, навіщо. Увійшов. Вона досі стояла на кухні, нерухома, дивлячись униз на тіло, що лежало на підлозі в калюжі крові. Вона не глянула в мій бік, я навіть не знав, чи вона свідома моєї присутності.
Леє, з тобою все гаразд?
Вона кивнула.
Кнут...
Я його відправила до батька, прошепотіла вона. Я подумала, якщо вони здогадаються, навіщо я била в церковні дзвони, вони прийдуть сюди і...
Дякую, сказав я. Ти врятувала мені життя.
Я схилив голову і подивився долі, на мерця. Він дивився на мене порожніми очима. Обличчя його було більш засмаглим, ніж того разу, і воно практично не постраждало. Майже невинний на вигляд невеличкий отвір у лобі, акурат під його русявим чубом.
Він повернувся, прошепотіла вона. Я знала, що він повернеться.
Аж тоді мене ошелешило. Те, що його ліве вухо було неушкоджене. Не було навіть натяку на рану. На вусі, яке я порвав йому зубами лише зо два дні тому. І до мене повільно прийшло усвідомлення. Коли Лея сказала, що він повернувся, вона мала на увазі...
Я знала, що жодне море чи суходіл не поглинуть, не приймуть до себе цього диявола, сказала вона, хоч би як глибоко ми поховали його.
То був Уго. Брат-близнюк. Я застрелив відображення. Я міцно заплющив очі. Знову їх розплющив. Ніщо від того не змінилося, і мені це не наснилося. Я вбив її чоловіка.
Я мусив прочистити горло, щоб віднайти голос.
Я гадав, що це Уве. Мені здавалося, що він наміряється вбити тебе.
Нарешті вона перевела погляд на мене.
Тим ліпше, що ти вбив Уго, а не Уве. Уве ніколи б не посмів торкнути мене.
Я кивнув у бік тіла.
А він посмів би...
Він уже заніс свого ножа.
Тому що?..
Тому що я сказала йому.
Сказала що?
Що хочу забратися звідси. Що хочу забрати з собою Кнута. Що ніколи більше не хочу його бачити.
То його ти теж не хотіла бачити?
Я сказала йому, що... що я кохаю когось іншого.
Когось іншого?
Тебе, Ульфе. Вона похитала головою. Я не можу нічого з цим вдіяти. Я кохаю тебе.
Її слова підносилися між стінами, як хорал. І блакитне світло в її очах було настільки сильним, що я змушений був відвернути свій погляд. Однією ногою вона стояла у крові, що розпливалася калюжею.
Я зробив один крок до неї. Другий. Вступив обома ногами у кров. Обережно поклав руки на її округлі плечі. Я хотів спочатку пересвідчитися, що мені вільно притягти її до себе. Та перш ніж я щось зрозумів, вона впала мені в обійми, уткнувшись обличчям мені в шию. Вона схлипнула раз, двічі. Я відчув, як її теплі сльози течуть мені під комір сорочки.
Ходімо, сказав я.
Я провів її до вітальні, а блискавка за вікном освітила кімнату, підказавши мені шлях до дивана. Ми вклались на ньому, притиснувшись одне до одного.
У мене був просто шок, коли він раптом став у дверях до кухні, прошепотіла Лея. Він розповів, що напився в човні, не заглушивши мотора. Прийшов до тями далеко у відкритому морі, а бензин був уже на нулі. Він мав на борту весла, одначе вітер відносив човен далі від берега. У перші дні він гадав, що так, імовірно, буде на краще. Зрештою, ми переконали його, що він сам у всьому винен і що він нікчема, коли поранив Кнута. Але потім вітер змінився, і він вижив. І тоді він вирішив, що його провини ні в чому немає. Вона гірко засміялася. Він заявив, що зуміє дати справам лад і що дасть собі раду і зі мною, і з Кнутом. Коли я сказала йому, що ми з Кнутом підемо з дому, він запитав, чи за цим хтось іще стоїть. Тоді я сказала, що ми з Кнутом ідемо з дому самі по собі, але, так, я кохаю когось іншого. Я подумала, що важливо, аби він це знав. Що я здатна кохати чоловіка. Тоді він мав би зрозуміти, що ніколи вже не змусить мене повернутися.
Поки Лея говорила, у кімнаті зробилося прохолодніше, і вона щільніше пригорнулася до мене. Досі ніхто не прийшов, щоб дізнатися, хто і навіщо стріляв. І за наступним гуркотом грому я збагнув, чому. І чому ніхто не поцікавиться також надалі.
Хто-небудь іще в курсі, що він повернувся? запитав я.
Ні, не думаю, сказала вона. Сьогодні вдень він побачив знайомі обриси берегів і почав веслувати у цей бік. Він привязав човен коло молу і прийшов просто сюди.
Коли це було?
З півгодини тому.
Півгодини тому. Коли запала темрява і через бурю ніхто не потикався з дому. Ніхто не бачив Уго, ніхто не знав, що він вижив. За винятком, можливо, однієї особи, що полюбляла кататися ночами. Для всіх інших Уго Еліасен залишався одним із тих рибалок, що навічно залишились у морі. Одним з тих, кого більше не шукатимуть. Хотів би я бути на його місці. Тобто щоб мене більше не шукали. Але, як сказав Йонні: «Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи».
Спалах блискавки освітив кімнату. Потім знову все поглинула темрява. Проте я чітко бачив. Бачив абсолютно ясно. Як я вже зазначав, людський мозок дивна і дивовижна штука.
Леє... озвався я до коханої.
Що? прошепотіла вона мені в шию.
...я думаю, що маю план.
Розділ 17
Тактика випаленої землі.
Ось яким був мій план. Я відступатиму так, як це робили німці. І тоді я зникну. Зникну цілковито.
Насамперед ми запакували труп у пластиковий пакет і завязали його мотузкою. Тоді ми ретельно вимили підлогу і стіни. Виколупали кулю зі стіни у кухні. Потім Лея вивалила з тачки колісні диски від «вольво» і заштовхала її у гараж, де я чекав із тілом. Я навантажив труп на тачку. Поклав під нього гвинтівку. Спереду ми привязали до тачки мотузку так, щоби Лея мала можливість допомагати тягти її. Я пішов до майстерні й знайшов там пару малих плоскогубців. Тоді ми вирушили в путь.
Надворі не було ні душі, а погода залишалася заспокійливо похмурою. Я прикинув, що люди почнуть прокидатися і вставати десь іще за чотири години, але, про всяк випадок, ми накрили тачку брезентом. Штовхати її виявилося легше, ніж я передбачав. Коли мої руки втомлювалися, Лея штовхала тачку замість мене, а я тягнув за мотузку.
Кнут бачив, як ті підїхали на автомобілі з номерами Осло.
Він примчав до мене і сказав, що їх троє чоловіків і дві собаки, розповідала Лея. Він хотів бігти, щоб застерегти тебе, але я сказала, що через собак це аж надто небезпечно: вони могли почути його запах, взяти слід і тоді погнатися також за ним. Тому я побігла до Маттіса і сказала йому, що він повинен допомогти мені.
Хто, Маттіс?
Коли ти сказав, що він просив у тебе грошей за певні послуги, я виразно уявила собі, про що може йтися. Ти мав сплатити йому за те, щоби він не подзвонив у Осло і не виказав тебе.
А звідки ти знала, що не він, власне, це зробив?
Тому що це зробила Аніта.
Аніта?
Вона приходила не для того, щоби висловити мені співчуття. Вона прийшла, щоби дізнатися, чи маю я ґрунтовне пояснення того, чому я сиділа з тобою в машині. І я чітко бачила, що моє пояснення її аж ніяк не задовольнило. Вона знає, що я не стала б отак, із доброго дива, вештатися по крамницях Алти з незнайомцем із півдня. І я знаю, на що здатна зневажена жінка.
Аніта. «Ніхто не сміє, пообіцявши щось Аніті, не дотримати обіцянки».
Вона мала в заставі мою душу, номер телефона Йонні та достатньо кебети, щоби скласти два і два. Зрештою, я таки підчепив ту заразу, яку вона поширювала.
І ти довірилася Маттісу? здивувався я.
Так.
Хоч він брехун і шантажист...
І цинічний гендляр, який ніколи не дасть тобі ні на крихту більше того, за що ти сплатив. Одначе він дотримується угод. А також він був мені винен за певні ласки, які я йому свого часу зробила. Тож я попросила його повести їх хибним шляхом чи принаймні затримати їх у дорозі, а сама мерщій подалася до церкви, щоби вдарити у дзвони.
Я розповів їй, як Маттіс клявся, буцімто він бачив на власні очі, як я відпливав із Косунда на вітрильнику. А коли вони таки наполягли на тому, щоб перевірити у мисливському будиночку, він повів їх довгим обвідним шляхом. Якби не це, вони, ймовірно, нагодились би ще до того, як перемінився вітер і я зміг почути церковні дзвони.
Дивний він тип, підсумував я.