Настя схлипувала.
Все так подобалося мені, його жарти і що я можу прямо пишатися кожним словом, яке він каже і кожним реченням, яке пише. Подобалося, що мені найбільше подобаються саме його улюблені місця, і що завжди підходить їжа, яку він вибирає, і що завжди здається вдалим план прогулянок і план життя, який він озвучує, і що мені все цікаво і корисно, що зі мною стається, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся і як росте шкіра навколо нігтів на руках і на ногах, і як він виколупує лінзи -5 кожного вечора, одягає окуляри і робиться раптом зовсім інший, такий свій, і як він тримає депозит, щоби відновити старий родинний дім на Півдні, і як хоче навчитися робити і реставрувати меблі, і як мені все одно, чи є в нього гроші і чи колись будуть, і як він читає реп на пару з сусідом, і як навіть пяний тримає спину, ніби танцюрист, і їсть з ножем і виделкою, ніби все життя так їв, і їсть руками, ніби він мавпа, і які в нього кубики на животі, яке досконале і пропорційне тіло, і як мяті сорочки розправляються в нього на плечах, і як світло з ролетів зранку пробивається і відблискує в нього на передпліччях і на колінах. І головне що він весь зі мною був. Це подобалося.
Ну, принаймні це вже може не подобатися, казала Етері.
Ти дуже красиво про нього думаєш, казала Катя. Це підозріло. По-моєму, тобі просто потрібен будь-хто, щоби про нього красиво думати.
Катя допила варення, і Етері відлила їй коньяку зі своєї склянки.
Я ніби танцювала весь час, навіть коли спала або малювала, і малювала я тоді так багато. І навіть читала його дослідження, хоча я, правду кажучи, більше розумію німецьку. Коли він спав, я дивилася, як світло по ньому ковзає. Коли він мене торкався в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки. Я така якась ставала на мене всі оглядалися на вулиці, коли ми разом ходили.
На тебе і так всі оглядаються, Соню, казала Етері.
Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? Яка любов насправді, Соня чомусь забула, і без того нестерпно було порпатися в деталях.
Ні, це така херня, казала Етері.
Потім вони відвезли Настю додому, а далі поїхали в ліс. Ліс світився зсередини. Соня вимкнула фари, і вони сиділи, огорнені вогкою ніччю, й дивилися, як неподалік між дерев пульсує згусток кольорового від прожекторів диму, і силуети людей вигинаються, рухаються, здіймають руки. Іноді силуети виходили зі світлого диму й ішли в темряву, похитуючись, по мокрій траві, зникали між деревами по одному, щоби відлити, або по двоє чи по кілька з різними намірами. Музика долинала ніби дуже здалеку, губилася між стовбурів, кущів і молодої зелені, а травнева ніч була зовсім довкола них, з усіма своїми маленькими, акуратними, щільними звуками шелестами, краплями, тихим перетіканням деревинних соків, потріскуванням множення клітин у новому листі, видихами вологої землі. Темне небо лягло на ліс і терлося об нього приємним на дотик мяким животом.
От зараз, казала Соня, серце розривається.
Утім, можливо, серце розривалося в неї не без Луї, а просто так.
А знаєте, що Гена? не витримала Катя.
Що Гена? спитала Етері.
Гена кончений, сказала Катя. І потім розповіла. Безумовно кончений Гена, коли минули обовязкові два тижні необовязкових побачень, щемких безглуздих повідомлень по кілька слів, нічних дзвінків на пяну голову і взаємних уявлянь, від яких закоханість надувається десь під шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всередині, привіз Катю додому, запаркувався ніби на всю ніч, обійняв її за шию і сказав важливе.
Хочеш, я навчу тебе літати? Так і сказав.
Може, це метафора? спитала Етері.
Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.
Може, в нього просто щось із собою було.
Нічого в нього із собою не було, він же проти речовин.
Проти зовсім всіх речовин? зачудовано перепитала Соня.
Ні, тільки деяких речовин.
Так і що? спитала Етері.
Нічого, печально відповіла Катя. Просто він кончений. Клінічно кончений, в сенсі, ну, хворий. Я таких боюся, вони потім стають переслідувачами або маніяками-вбивцями.
Ну, то не дуже й хотілося, сказала Етері.
Так, сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже.
Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандаль і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім усі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.
Ну, то не дуже й хотілося, сказала Етері.
Так, сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже.
Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандаль і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім усі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.
Коли Соня танцювала, пасма її волосся ніби зависали в повітрі довкола голови та плечей і тільки погойдувалися в ритмі рухів її тіла. Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого. Якась дзвінка пустка затерпла всередині, прохолодна і гірка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотіла відтворити в памяті рух, коли він повертає голову, але память підсовувала натомість якісь інші рухи як вяжеться буксирний вузол, як підстрибують під футболкою груди Етері, як запускається фотошоп, як минають будинки і дерева у дзеркалі заднього виду. Соня напружувалася і хотіла уявити Луї, його поставу, волосся, руки, колір сорочки, усмішку, примружені очі та зморшки навколо них, але память збирала якісь чужі, випадкові риси, і от на Соню дивився уявний несподіваний неприємний чоловік, складений з окремих шматків, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловіка ляльки Барбі, збільшеного до людських розмірів. Соня розслаблялася і відпускала потвору, відкривала очі й дивилася на людей, котрі танцювали довкола. Усі вони були то зелені, то рожеві, то сині, то фіолетові, потім світло дрібно блимало, й тоді люди світилися очима, зубами та білими деталями одягу й рухалися, ніби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку і запаху. Хтось притулився до Соні ззаду і танцював разом з нею, дихав їй у потилицю і ловив ротом її волосся. Подихав, поцілував її в шию, відступив на крок і зник. Соня знову напружувалася і намагалася зібрати зі спогадів Луї, але перед очима знову виникали зовсім інші речі. Етері та Катя сиділи на барі. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисіло в повітрі, а потім лягло їй на плечі. Серед рухомих розпашілих нічних тіл статична, неподоланна пустка всередині Соні відчувалася якось особливо виразно.
Я його зовсім не запамятала, сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею.
І що це значить?
Що мені треба було рівно один раз його побачити. Побачити, роздивитися і запамятати. Я би навіть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що він навіть не попередив нічого ж не залишилося. Ніби не було ніякого Луї. Я мала право його памятати вічно, а тепер навіть не можу уявити, як він виглядає.
Подивися фотки на телефоні, порадила Етері.
Соня дістала трубку. Луї на сенсорному екрані виглядав як Луї, але щойно вона відводила погляд запамятовані риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.
У мене таке було, коли помер батько, раптом сказала Катя. Я сиділа і думала, який він. Я ж усе могла відтворити словами що він мав залисини і бородавку під лівим оком, що очі були карі, а вії та брови майже вилізли, що в нього нижня губа перекосилася від інсульту ще шість років тому, й коли він говорив то завжди ніби посміхався на одну сторону, тому постійно здавалося, що він на щось натякає. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликі коміри, якісь крихкі плечі, що праве вухо стирчало, а ліве ні. Сказати це все було просто, ніби я завчила текст і носила його в собі, але ніяк не можна було зосередитися і його знову побачити. А це не Луї. Це був мій тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.
Катин тато втопився в якомусь випадковому озері, катаючись на лижах з її молодшим братом. Тонкий лід присипало снігом, й вони провалилися обоє, коли зїжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши під водою лижі і важкі черевики, і все ніяк не міг видряпатися, лід ламався й кришився, а озеро не закінчувалося, було воно наче скрізь. Тато теж зняв під водою снарягу, так вони потім усі там на замерзлому дні й лежали дві пари лиж, дві пари лижних черевиків і синій Катин тато в комбінезоні та флісовій шапці.