А потім ти згадала?
Потім він мені приснився, сказала Катя, з лижами. У мокрій шапці. Скільки я не стараюся тільки так його і згадую. Іноді сідаю й думаю от моя сімя. І бачу мама, схудла цього літа; брат поступив, виріс, вдівся по-людськи нарешті; тато і лижі.
А Луї мені теж присниться? спитала Катя.
Так, сказала Етері, коли помре.
Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луї взагалі коли-небудь помирав, але прислухалася до себе їй було все одно. Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль. Залишилися тільки побутові спогади і плани на життя удвох, котре вже не могло статися як рудиментарні тумби і трампліни, вимкнені душі та замкнені роздягальні. Від того, що їй нема як усе це більше застосувати, розривалося серце.
Так не можна, сказала Соня, нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.
Значить, побачиш, сказала Етері.
І тоді Соня побачила Луї.
Вона бігла за ним, а він ішов великими кроками, на плечах у нього ще ніби лишилося трошки диму і світла, темний ліс обгортав його обережно, а він на ходу розстібав штани. Спина в нього була велика і рівна, як завжди. Соня підійшла майже нечутно, зупинилася позаду нього і чекала, поки він справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врешті, мала йому сказати? Нічого, вирішила Соня, я тільки подивлюся і запамятаю. Тоді хай собі іде куди хоче. Луї застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очі й потягла носом повітря.
Ти що? сказав він, і Соні майже одразу захотілося плакати. Чоловік був високий, гнучкий і весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей і розпатлане волосся, бороду, густі акуратні брови, великі руки (однією все ще тримався за зіпер на джинсах), тонкі губи. Спину, сорочку, вузькі стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луї, але разом складалося, як у спустошеній Сониній уяві, зовсім в іншу людину.
Можна я тебе намалюю? від несподіванки сказала Соня. Акуратні брови насупилися, він дивився на неї якось дуже зверху.
Ну, гаразд, сказав він. Тепер я більш терплячий і можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?
Так, сказала Соня і тут же виправилася. Ні. Вибачте, я ніколи не обманюю.
Я теж, сказав він. Соні це сподобалося.
Ти пяна? спитав він.
Ні, сказала Соня, я пю воду. Я за кермом.
Добре, якщо за кермом, сказав чоловік. Поїхали.
Поїхали, я тебе підвезу, погодилася Соня, подумала і спитала: А що, якби була пяна?
Тоді би не поїхали, сказав чоловік.
І це була правда.
Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологій траві, чоловік заснув. Соня зупинилася і зафіксувала його ременем безпеки, голова в нього відкинулася назад і вбік. Соня понюхала його в шию, під вухом. Він не прокинувся, коли подзвонила Етері.
Де ти?
Їду додому, сказала Соня. А що ви?
З нами ніхто не знайомиться, перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.
Зі мною теж, сказала Соня і подивилася на пасажирське сидіння. Чоловік спав і зовсім з нею не знайомився.
Ми ще побудемо, сказала Етері.
На вїзді в місто на дорогу вискочив заєць, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш уві сні зайця, згадала Соня, то це до великих змін. Якщо заєць тікає його треба наздогнати, тоді це будуть зміни на краще. Соня пригальмувала, і заєць опинився попереду. Тоді Соня додала газу, заєць перелякався, підстрибнув якось криво і зник у траві, перш ніж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно він мені не сниться. І ще подумала ніяк не можна обдурити себе і зайця. Принаймні одночасно.
У місті було холодно і порожньо, як у Соні всередині. Чоловік сопів. Луї часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприємні, виснажливі речі що він тікає від поліції і не може сховатися, або що не може сісти в літак з Белграда, літак відлітає, а він усе мучиться з якимись документами, яких бракує, або ще що він ходить по Пер-Лашез і ніяк не відшукає батькову могилу. Соня прокидалася і дмухала йому в вухо колись хтось сказав їй, що так можна поділитися сном, а Соні завжди снилися легкі, хороші, прості сни. Колись у тролейбусі Соня дмухнула у вухо якійсь бабі, котра тривожно заснула на сидінні поруч із Сонею, а баба перелякалася, підскочила, впала і зламала шийку стегна. Соня купувала і привозила бабі продукти й ліки, а потім звідкись з Іжевська приїхали бабині доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб і забрати її квартиру. Соня перестала привозити продукти й ліки, скоро баба померла, і тоді доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальні бабки, щоби вони спокійно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотіла, бо з квартирою відтак були в неї повязані сумні спогади і якесь непевне почуття провини. Соня тоді спитала Етері, Катю і Настю, але вони не хотіли також. Узагалі, ніхто з оточення Соні не хотів купити квартиру старався не хотіти з усіх сил, бо хотіти було зовсім нестерпно, коли не можеш. Навіть за нормальні бабки.
Він прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворі й заглушила двигун. Співали пташки.
Де ми? спитав чоловік.
У мене вдома, сказала Соня. Ну, як удома. Майже там.
І що ми будемо робити?
Соня мовчала.
У тебе хтось є? спитав чоловік.
Нема, сказала Соня. А в тебе?
А в мене є, сказав чоловік. Він ніколи не обманював. Ти красива. Що ти хочеш?
Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нічого чомусь не пригадувалося.
Я хочу все памятати, сказала Соня.
Для цього треба знайти голубине яйце і випити його, серйозно сказав чоловік. У тебе є голуби?
Ні, сказала Соня, але є голубятник. Ну як у мене. Просто є.
Покажи, не повірив чоловік.
Потім вони залазили до голубятника. Залізна драбина була слизька, бо на неї вже випала ранкова роса, або, може, ще вечірня. На низеньких дверцятах висів великий замок, теж слизький і мокрий. Соня відімкнула його і зайшла. У голубятнику було темно і тісно, але Соня могла стати на повний зріст, а чоловік ні. Не було ані піря, ані посліду, тільки якийсь невловимий пташиний запах. Голубятник хитався від їхніх рухів. Чоловік сів на підлогу. Через маленькі вікна було добре видно, що небо надворі вже почало світлішати.
А де голуби? спитав чоловік.
Він їх випустив. Голубник.
Чому?
Тому що він був уже сліпий і не міг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.
Нащо взагалі голуби? спитав чоловік.
Вони літають колами. Хороші голуби правильно літають. Їх треба годувати, поїти, прибирати за ними. Ну цей дід прибирав, годував. У нього хороші голуби були, сизі і білі.
Сизі це які? знову спитав чоловік.
Як сірі з молоком, і ще трошки голубі.
І що потім сталося?
Потім він осліп. Голуби мучилися дуже ніхто їх не годував, не поїв, не показував їм цих всіх команд, щоби літали колами. І вони не літали. Сиділи тут і мучилися, стогнали. Знаєш, як голуби стогнуть?
Знаю, сказав чоловік, у мене на горищі живуть. І в шахті ліфта.
Він мене попросив, і я їх випустила. Виганяла звідси, ловила і викидала вгору, а вони билися крилами, лізли назад. Я тут усе прибрала і замкнула, але вони довго ще прилітали. Сиділи. Потім настала зима, й аж тоді вони перестали прилітати.
Іди до мене.
Соня сіла на підлогу, і чоловік обійняв її, притулив до себе.
Розказуй ще. Ти так гарно розказуєш, мала. Про голубів. Дід помер, ну, голубник?
Помер потім, сказала Соня.
Шкода його.
Шкода, погодилася вона. Чоловік був теплий, обійматися з ним хотілося. Зеленувате, ще кволе світло пробивалося через шпарини між дошками, тремтіло за маленькими вікнами. Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях. Соня потяглася губами і поцілувала чоловіка в бороду, кудись поруч з ротом ну, бо що ще було робити? Він обережно взяв долонями її обличчя і дивився, яка вона майже прозора в густій темряві, що поволі відступає. Потім притулився губами до її губ і обережно запхав язика їй в рот. Соня заплющила очі і потерлася об нього своїм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приємно. Що глибше він цілував її, то більше ставало світла, то теплішим воно було на колір. Соня запхала руки йому під футболку і гладила його спину і плечі, відігріваючи свої долоні і пальці, поки він цілував її підборіддя, шию, груди, живіт. Борода в нього була мяка, а рот великий. Від його вологих поцілунків Соня вигиналася і посміхалася, виплутуючись з тонкої сукні, їй було лоскотно вона уявляла, як по ній повзають живі великі повільні равлики в жовтих з рожевим мушлях, але від равликів не було бридко, тільки солодко. «Сонячні равлики», подумала Соня.
Ти роздряпаєш спину собі, видихнув чоловік, перевернувся, легко підхопив Соню і посадив на себе зверху. Соня гойдалася і ковзала на ньому, тепло і світло перетікало між ними, він прибирав волосся з її обличчя і дивився, торкався її губ, занурював пальці їй в рот. Соня стисла його пальці губами, і він відпустив усе тепло, і тоді Соня мимоволі пальці прикусила, бо тепло прийняла. Він тихо засміявся, Соня глибоко видихнула і довго не вдихала, потім схопила ротом ранкового світла, нахилилася і передала чоловікові. Він обійняв її, склав її голову собі на плече, розрівняв легке волосся і гладив по животі колами, як літають правильні голуби, поки її дихання не сповільнилося і хороші сни не полізли їй у вуха, навперейми одне одному, ніби ображені птахи в дверцята голубятника.