«Далеко ж тебе занесло!» віддав належне руці Лобас.
Він зняв з шиї намисто. Дороге, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд із ножем і рукою. Потім став на коліна перед Пековим каменем, взяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено перетирати їх кутніми зубами. За тим, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу і кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич закрив очі і знову заходився жувати гриба. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, наче корінь оману.
Минув незнаної тривалості уривок з вічності.
Навколо колоди з'явилося й наповнилося світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм звичаєм. У колоди виросли рисячі очі і втупилися в Лобаса.
«Привіт, жерче».
«Й тобі привіт, отче Блудень».
«Відколи ж я вам отець?»
«Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах».
«Вигнали вас, так?».
«Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці та житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати».
«Ти це хотів спитати, жерче?» у Пековому голосі могитичу почулося знущання.
«Так. І ще одне».
«Запитуй». Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.
«Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?»
«Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. У ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року братиму втричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи».
«А Богомол?»
«Хапатиме здобич на Сході та близ теплого моря».
«До нас не дійде?»
«Я не допущу».
«Чого нам боятися?»
«Срібного волосся».
«?» Запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не насмілився. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.
Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.
«Вже ніч», зрозумів він.
«Срібного волосся!» прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.
2[Року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті Терманаріка Старого, у сорок друге літо по виході Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]
2.1Казали, що на початку часів Біле Плем'я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу у готських війнах залишилося два. Так було і за тих часів, коли Чорне Плем'я залишило рідні береги Танаїсу і рушило на захід Сонця. Відтоді владний стіл племені тримали воїни з роду Тура. Рід Куни, натомість, обирав найстаршого жерця-могитича, званого Волхом. Але сталося так, що у битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягайся з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та єдиноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли місце постійного пробування їхні дальні родичі хорвати Чорного Племені.
Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.
Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.
У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.
Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.
Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних і навіть рудих та в рясному ластовинні юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.
У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на патерицю із золотою головою яструба на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.
Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, укритих розкішним ведмежим хутром. Підлога була присипана пахучими травами. Від міцного трав'яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами стояв бочонок з хмільним медом, настояним на м'яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, узявся Томирад. Він зачерпнув своїм келехом з бочонка і щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.
Старші Білого Племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:
Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення непрояснені.
Правду кажеш, княже, неквапно кивнув Волх. Його щойно вимиті п'яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум'ям у горлі.
Горан також кивнув, змітаючи бородою медв'яні краплі з нашийної гривні золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя, а також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але на цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки тому, що він турич, його й покликали сюди. Тому він тільки кивнув, намагаючись, щоб у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.
Могитич Пустень, вів далі Чоломир, казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька незвичайної вроди і могитичі древлян отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.