Хоч би вже мороз швидше пересівся, заговорив він знову. Ось уже два тижні, як тримається пятдесят градусів нижче нуля. Ох, я ж і шкодую, що пустився в цю мандрівку. Не до душі вона мені. Дорого б я дав, щоб вона вже скінчилася. Сиділи б ми тепер з тобою коло печі в Мак-Геррі й грали б у карти. Ось чого мені хочеться.
Генрі знову щось муркнув і ліг у свою постіль. Він уже задрімав, як раптом його розбудив голос товариша.
Слухай, Генрі, коли той зайда прийшов і схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дає мені спокою.
Ти, Білле, став щось надто нервовий, почув він сонну відповідь. Раніше я за тобою цього не помічав. Мовчи й спи, і завтра буде все гаразд. У тебе щось із шлунком. Ото він і не дає тобі спокою.
Невдовзі обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч під кількома укривалами. Вогонь згасав, і кільце миготливих очей тісніше оточило табір. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охоплені жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкіт, що збудили Білла. Він обережно, щоб не потурбувати товариша, виліз із постелі й підкинув у вогонь гілля. Коли полумя розгорілося, коло блискучих очей відійшло далі. Білл глянув на собак, протер собі очі й придивився пильніше. Потім знову поліз під укривало.
Генрі! гукнув він. Слухай, Генрі!
Генрі пробубонів щось спросоння й спитав:
Ну що там таке?
Нічого, відповів Білл, тільки їх там знову семеро. Я зараз їх полічив.
На це Генрі щось промимрив і знову захропів.
Уранці перший прокинувся Генрі й розбудив товариша. До світанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пітьмі Генрі заходився кухарювати, тим часом як Білл згортав укривала й готував у дорогу сани.
Слухай, Генрі, раптом спитав Білл, скільки, ти кажеш, у нас собак?
Шість.
От і ні, визивно заперечив Білл.
Невже знову сім? здивувався Генрі.
Ні, пять. Один собака пропав.
Генрі вилаявся і, кинувши кухарське начиння, побіг рахувати собак.
Твоя правда, Білле, сказав він. Товстун зник.
Раз уже відбіг від табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.
Та то вже дарма, відповів Генрі. Вони його зїли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянці, хай їм біс.
Це взагалі був якийсь дурний собака, зауважив Білл.
Але жоден дурний собака не пішов би на таке самогубство. Генрі пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливості кожної з тварин. Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.
Та їх і дрючком не відженеш від вогню, погодився Білл. Мені завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.
II
Вовчиця
Люди поснідали, привязали до саней свою вбогу поклажу і, розпрощавшися з привітним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крізь холод і пітьму. Люди мовчали. Розвиднилось о девятій годині. О дванадцятій небо на півдні зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне проміння швидко згасло. Навколо все посіріло, а о третій годині німий безлюдний край обгорнула своїм покровом полярна ніч.
Коли смеркло, хиже виття з правого, з лівого боку і ззаду залунало зовсім близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав сліпий нестримний жах.
В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоєних тварин пощастило знову загнати в посторонки, Білл сказав:
Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.
Та це справді страшенно впливає на нерви, співчутливо відповів Генрі.
Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.
Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій хвіст од вяленої риби.
Половину таки вкрав, сказав він. Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?
А який він на вигляд? спитав Генрі.
Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть зовсім як у собаки.
Певне, приручений вовк.
Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.
Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.
Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, мовив Білл.
Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин пятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.
Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? знову почав він.
Годі тобі каркати! скипів Генрі. Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.
Вранці Генрі прокинувся від лютих прокльонів, що так і сипалися з уст Білла. Генрі сперся на лікоть і виглянув з-під укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним від гніву обличчям і обурено вимахував руками.
Що там таке? гукнув Генрі.
Головач утік, була відповідь.
Та не може бути!
Кажу, що втік.
Генрі вискочив з-під укривала й підбіг до собак. Уважно перелічив їх і почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них іще одну тварину.
Головач був найдужчий з усієї упряжки, нарешті мовив Білл.
І аж ніяк не дурний, додав Генрі.
Поснідавши в похмурому мовчанні, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самісінький, як і всі минулі. Люди без слів просувалися по лону обмерзлої землі. Тишу порушувало лише виття їхніх переслідувачів, які, невидимі, бігли за ними. Коли серед білого дня нараз запала ніч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; і знов пойняті жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнічених людей.
Ну тепер чорта з два втечете, дурні тварюки! з задоволенням вигукнув Білл того вечора, пораючись коло собак.
Генрі облишив свої кухарські справи й пішов подивитися. Білл не просто попривязував собак, а зробив так, як це роблять індіанці. На шию кожному собаці він накинув ремінь, до якого прикріпив довгого дрючка так близько до шиї, щоб тварина не могла дістати його зубами. Другий кінець дрючка він привязав ременем до вбитого в землю кілка. Отже, собаки ніяк не могли перегризти ремінь коло шиї, а добратися до ременя коло кілка їм заважав дрючок.
Генрі схвально хитнув головою.
Тільки так і можна втримати Одновухого, сказав він. Він ріже ремінь, як ножем. Уранці всі будуть на місці.
За це вже ручуся, відповів Білл. Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.
Знають бестії, що нам нічим стріляти, зауважив Генрі перед сном, показуючи на блискучі очі, що оточували їх з усіх боків. Коли б ми могли разів зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночі вони підкрадаються дедалі ближче. Одвернись від вогню й придивися пильніше. Бачиш он того?
Кілька хвилин вони з цікавістю стежили за невиразними тінями, що бовваніли в пітьмі на певній відстані від вогнища. Що пильніше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразніше ставали обриси звіра. Часом навіть видно було, як він рухався.
Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.
Білле, поглянь-но сюди, прошепотів Генрі.
Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.
Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, стиха мовив Білл.
Це вовчиця, пошепки відповів Генрі. Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.
У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.
Знаєш, Генрі, що я думаю?
А що?
Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.
Ну, звісно, та сама, відповів Генрі.
Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.
Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.
У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, міркував уголос Білл. Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.