Гаразд, гаразд! пробурмотів Тартарен, трохи ображений, але за мить уже лагідніше спитав: А ви як тут опинилися, приятелю?
Запевняю вас, я опинився тут не з власної волі, любий пане Тартарене!.. Тільки-но побудували Бокерську залізницю, як було вирішено, що я вже ні до чого непридатний, і мене заслали до Африки І не тільки мене! Сюди заслано майже всі французькі диліжанси. Ми, мовляв, занадто реакційні Отож і відбуваємо тут каторгу!.. У Франції нас називають «алжирські залізниці».
Старий диліжанс важко зітхнув і повів далі:
Ах, пане Тартарене, як я сумую за моїм любим Тарасконом! Чудовий був час час моєї молодості! Коли б ви бачили, як я вранці виряджався в дорогу: вимитий до блиску, колеса змащені і сяють, як новенькі, ліхтарі наче два сонця, брезент добре просмолений! А як гарно ляскав батогом візничий кілька разів поспіль і наспівував: «Цур тобі, Тараско, пек тобі, Тараско!» А кондуктор, з ріжком на перевязі, у форменому кашкеті набакир, кидав на імперіал свого завжди розлюченого песика, гукав: «Рушай! Рушай!» і стрибав на козли. І мої конячки рушають, усі чотири враз Дзвенять бубонці, сурмить ріжок, валують собаки Вікна всього Тараскона відчиняються, люди дивляться й милуються, як кочу я битим шляхом.
О, пане Тартарене, який це чудовий шлях широкий, впорядкований! Придорожні стовпи, скрізь купки щебінки, справа і зліва чудові оливкові гаї, виноградники Що десять кроків заїзд, що пять хвилин зупинка! А пасажири! Які всі статечні люди! Мери, кюре хто їде в Нім до префекта, хто до єпископа, шовкопрядильники, що тихо-мирно повертаються додому із Мазе, школярі, що їдуть на літо до батьків, селяни у вишиваних сорочках, чисто поголені (видно, що голилися того ж таки ранку), а нагорі, на імперіалі, всі ви, шановні стрільці по кашкетах, завжди в доброму гуморі, завжди веселі Увечері, повертаючись з полювання, кожен із вас дивиться на зорі й співає свій романс Любо-мило слухати
Ех, було й загуло, пане Тартарене Кого вожу я тепер? Усіляких бусурманів, од яких я набираюсь бліх, усіляких негрів, бедуїнів, солдатів, авантурників, що їх понаїхало сюди з усього світу, обідранців колоністів, які просмерділи мене своїм гидотним тютюном І все це ґелґоче такою мовою, що й сам Господь Бог нічого не розбере А догляд за мною!.. Погляньте лишень! Ніколи не чистять мене, не миють. Навіть мастила колеса змастити шкодують. Запрягають у мене не гарних, сумирних коней, а тутешніх низькорослих конячок, у яких мовби чортяка сидить: хвицають, підстрибують на бігу, як кози, кусаються, розбивають копитами голоблі Ой-ой-ой!.. А шлях! Тут іще так-сяк, бо начальство близько, а далі бездоріжжя! Плуганишся навмання через гори й долини, крізь зарості карликових пальм та мастикових дерев Кондуктор зупиняє мене там, де йому заманеться: біля цієї ферми, біля тієї.
Буває, через цього шалапута я накидаю круга зо дві милі йому, бачте, закортіло навідати приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру А потім поганяй, візничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошує Та байдуже поганяй! Зачепився, мало не перекинувся поганяй! Через річку плавом мокнеш, застуджуєшся, потопаєш Поганяй! Батож! Стьобай! А пізно ввечері тебе, мокрісінького, ставлять біля караван-сарая, і ти, старий та немічний, адже в мене ревматизм! мусиш спати просто неба, під холодним вітром. Уночі шакали та гієни обнюхують мене, залазять усередину погрітися Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий від вогкості, впаду, знесилений, на якомусь повороті цього триклятого шляху, і араби зварять на моїх старечих кістках собі кускус.
Блідах! Блідах! вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.
II. Заходить низенький чоловічок
Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, оловяними. У кавярнях відчинялися жалюзі. На розі базарчик, де торгували городиною Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.
На південь! Далі на південь! прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.
Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій краватці довжиною у пять пальців підстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, із маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках шкіряний портфель і парасолька; одне слово типовий провінційний нотаріус.
Чоловічок сів навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грізну зброю, а тоді так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало ніяково.
Тим часом перепрягли коней, і диліжанс покотив далі.
Низенький чоловічок не відривав погляду від Тартарена Тарасконцеві нарешті урвався терпець.
Це вас дивує? спитав він, і собі впявшись очима в низенького чоловічка.
Не дивує, а заважає, незворушно відповів чоловічок.
Справді, похідний намет, револьвер, дві рушниці в чохлах, мисливський ніж усе це, разом із огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато місця.
Великий муж обурився.
То що, мені полювати на левів із вашою парасолькою? визивно спитав він.
Низенький чоловічок поглянув на свою парасольку, лагідно всміхнувся й так само незворушно відповів:
То ви, добродію
Тартарен Тарасконський, винищувач левів!
Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своєї шешьї.
Пасажири були помітно приголомшені.
Чернець-траппіст перехрестився, повії перелякано вереснули, а фотограф з Орлеанвіля присунувся ближче до винищувача левів, уже мріючи про високу честь сфотографувати славетного мисливця.
Один тільки низенький чоловічок не збентежився і не схвилювався.
І багато ви знищили левів, добродію Тартарене? спокійно спитав він.
О, Тартарен чекав цього запитання!
Так, добродію, я вбив багато левів!.. Бажаю, щоб у вас було стільки волосин у чуприні!
Пасажири зареготали на голому черепі низенького чоловічка стирчали три рудих волосини.
Добродію Тартарене, ви обрали собі небезпечне ремесло! втрутився в розмову фотограф. Які жахливі пригоди трапляються! Приміром, отой бідолашний Бомбонель
А, отой мисливець на пантер! досить-таки зневажливо кинув Тартарен.
А ви хіба його знаєте? спитав низенький чоловічок.
Ще б пак не знати!.. Полювали разом Разів із двадцять, не менше.
Низенький чоловічок усміхнувся.
То ви й на пантер полюєте, добродію Тартарене?
Іноді так собі знічевя сердито буркнув тарасконець і, гордо підвівши голову (тут серця обох повій запалали), додав: Пантера це вам не лев!
Власне, пантера це всього-на-всього велика кицька, наважився сказати орлеанвільський фотограф.
Атож, кивнув головою Тартарен.
Чому б трішечки не принизити Бомбонеля, надто перед дамами?
Тут диліжанс зупинився. Кондуктор одчинив дверцята й поштиво звернувся до низенького чоловічка:
Ваша зупинка, добродію!
Низенький чоловічок підвівся. Та перш ніж зачинити за собою дверцята диліжанса, він сказав:
Добродію Тартарене, з вашої ласки, я дам вам одну пораду.
Яку саме, добродію?
Ось послухайте Ви мені сподобалися, тож хотів би вас попередити Добродію Тартарене, мерщій вертайтеся до Тараскона!.. Тут вам нема чого робити! Десь у нетрях у нас іще лишилося кілька пантер та що то для вас? Хіба це дичина? Так, абищиця Що ж до левів в Алжирі їх більше немає. Мій друг Шассен нещодавно вбив останнього. Отже, тут немає жодного лева!
Низенький чоловічок уклонився, зачинив за собою дверцята і, сміючись, пішов зі своїм портфелем та парасолькою.
Кондукторе! гукнув Тартарен, надавши своєму обличчю звичної лютості. Що він за один, оцей стариган?
Як? Невже ви його не знаєте? Це пан Бомбонель!
III. Левячий монастир
Тартарен Тарасконський зійшов у Міліанаху, а диліжанс поїхав далі на південь.
Дві ночі немилосердної тряски, дві ночі безсоння, очі, втуплені у вікно, чи не промайне десь у полі або на узбіччі величезна тінь лева, після такого напруження, ясна річ, треба відпочити бодай кілька годин. До того ж, сказати по правді, нашому чесному тарасконцеві, незважаючи на його амуніцію, люту міну та червону феску, після фатальної зустрічі із Бомбонелем було трохи ніяково перед орлеанвільським фотографом та двома повіями з третього гусарського полку.
Шукаючи підходящого готелю, Тартарен простував широкими міліанахськими вулицями, не помічаючи ні гарних дерев, ні фонтанів: бідолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель Невже це правда? Невже в Алжирі таки немає левів? Навіщо ж тоді він вирушив у цю виснажливу мандрівку?
Аж раптом на якомусь перехресті наш герой побачив вгадайте, кого? Чудового лева! Він сидів у величній позі біля дверей кавярні, і його руда грива вилискувала в променях сонця.