Шляхетна тварина! Усіх моїх левів я вбив на її очах.
Він по-дружньому взяв під руку командира Бравіда, розчервонілого від щастя, і в супроводі верблюда та стрільців по кашкетах, під привітальні крики тарасконців статечно попрямував до будиночка з баобабом і вже дорогою заходився розповідати про свої мисливські подвиги.
Уявіть собі, почав він, якось увечері в Сахарі
Тартарен в Альпах
Нові подвиги тарасконського герояІ. Поява в «Рігі-Кульм». Хто він? Розмови за столом, накритим на шістсот персон. Рис і чорнослив. Імпровізований бал. Невідомий розписується в реєстраційній книзі. П. К. А
10 серпня 1880 року, в годину казково прекрасного заходу сонця на Альпах, так красномовно описаних у путівниках Жоанна та Бедекера, непроглядний жовтий туман та густий сніг, що повільно вихорився білими спіралями, повивали вершину Рігі (Regina montium[4]) і величезний готель, чужий і дивний серед цих диких гірських пасом. То був славетний «Рігі-Кульм», схожий безліччю вікон на обсерваторію, збудований міцно, як фортеця, сюди на одну добу звідусіль зїжджаються туристи, щоб помилуватися сходом і заходом сонця.
Гості цього велетенського розкішного караван-сарая нудилися по своїх номерах, чекаючи другого дзвінка на обід, або, пригріті вогким теплом калориферів, умостившись на канапах у бібліотеці, понуро дивилися, як, замість пишнот, кружляють за вікном білі мухи, як спалахують біля підїзду величезні ліхтарі, порипуючи на вітрі подвійними дверцятами
Заради цього їхати в таку далеч, вибиратися на височенну гору О Бедекере!..
Зненацька з туману випливло щось велике і, брязкаючи залізом, вайлуватою ходою, до чого спричинялося якесь химерне спорядження, посунуло до готелю.
Знудьговані туристи, всі ці англійські міс, кумедно підстрижені «під хлопчика», поприпадали до шибок і крізь віхолу розгледіли кроків за двадцять од входу якусь істоту; спершу вони подумали, що то заблукана корова, а потім що то лудильник, обвішаний своїм причандаллям.
Пройшовши іще кроків десять, істота постала вже в іншій подобі: за плечима в неї був арбалет, на голові шолом з опущеним заборолом Як? Середньовічний лучник серед оцих верховин? Неймовірно!.. Скоріше це корова чи лудильник
Коли власник арбалета зупинився на ґанку, щоб відхекатись і обтрусити сніг із жовтих сукняних наколінників, з кашкета такого самого кольору та з плетеного шолома, з-під якого видніли тільки пасма темної сивуватої бороди й величезні зелені окуляри, схожі на стереоскоп, то всі побачили: це звичайнісінький собі чоловік, невисокий на зріст, кремезний, міцний. Льодоруб, альпеншток, скрутень линви через плече, мішок на спині та сталеві «кігті» при поясі, який стягував англійську куртку з широкими хлястиками, доповнювали спорядження цього альпініста.
На диких верховинах Монблану або Фінстерааргорну таке спорядження було б дуже доречним, але в «Рігі-Кульм», за кілька кроків од залізниці!..
Щоправда, альнініст зявився з протилежного боку, і наколінники його свідчили про те, що він довго брів по снігу та багнюці.
Якусь мить він зчудовано дивився на готель певно, не сподівався побачити тут, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, таку величезну, розкішну будівлю: сім поверхів, безліч широких вікон, скляні галереї, колони, широкий ґанок з двома рядами засвічених ліхтарів, завдяки яким ця гірська верховина скидалася на площу Опери зимового надвечіря.
Та хоч як був незнайомець вражений туристи були вражені ще дужче. Коли він вступив у просторий вестибюль, туди з усіх зал ринули цікаві: чоловіки з більярдними киями та розгорненими газетами, дами з книжками чи рукоділлям. На верхню площадку сходів теж повибігали люди й, перехилившись через поручні, видивлялися на нього між тросів ліфта.
Невідомий заговорив гучним голосом, який гримів і рокотів, мов цимбали, справжнісіньким «південним басилом».
Дідько б узяв цю кляту погоду!..
Він раптом замовк і скинув окуляри.
Йому перехопило дух.
Яскраві вогні, тепло, яким віяло від газових ріжків та калориферів, і це після мороку й холоднечі! розкішна обстава, високі стелі, швейцари в галунах і в адміральських кашкетах, на яких сяяв золотом напис «Regina montium», білі краватки метрдотелів, цілий загін дівчат-швейцарок у національному вбранні, що збіглися на його дзвінок, усе це ошелешило невідомого, правда, на одну лише мить.
Помітивши, що всі погляди звернені на нього, він підбадьорився, мов актор перед залою, повною глядачів.
Я до ваших послуг, добродію, недбало мовив чепуристий директор у смугастій візитці, з випещеними баками, із кучерями, мов у дамського кравця.
Альпініст сказав, що йому потрібен номер, «невеличкий, зручний і затишний», сказав так невимушено й приязно, наче перед ним стояв не величний директор, а давній шкільний товариш.
Він ледве стримався, коли до нього підійшла із свічником у руці покоївка-бернка в золотій корсетці, яка щільно облягала її стан, із збірчастими серпанковими рукавами, і спитала, чи не хоче мосьє скористатися ліфтом. Він був би менш обурений, якби вона запропонувала йому скоїти злочин.
Я Щоб я ліфтом!.. вигукнув він і так змахнув рукою, що забряжчав увесь його обладунок.
Та вже за мить злагіднівши, він додав:
Ні, кицюню, я піду своїм ходом
І подався слідом за швейцаркою, не відриваючи очей від її широкої спини й усіх розштовхуючи, тим часом як туристи повторювали всіма мовами світу:
Що це за проява?
Аж тут задзвонили до обіду, і всі вмить забули про незвичайного гостя.
Такої їдальні, як у «Рігі-Кульм», ніде більше не побачиш!
Величезний стіл, що вигинався підковою, був накритий на шістсот персон. На ньому в ряд, упереміш із квітучими рослинами, стояли компотниці, повні рису та чорносливу, і в світлій та темній підливі відбивалися застиглі вогники люстр та позолота ліпної стелі.
Як і скрізь за швейцарськими табльдотами, рис та чорнослив розмежовували їдців на два ворожі табори; визначити, до якого саме табору ви належите, можна було з того, якими очима дивилися ви на десерт ненависними чи пожадливими. Рисники були худі та бліді, чорносливники повні та румяні.
Того вечора чорносливників за табльдотом було більше, до того ж серед них були вельми поважні особи, європейські знаменитості: видатний історик, член Французької академії Астьє-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чіпіндейл (?), член Жокей-клубу зі своєю племінницею (гм-гм!), відомий професор Боннського університету Шванталер та перуанський генерал з вісьмома доньками.
А рисників представляли тільки такі світила, як бельгійський сенатор із родиною, дружина професора Шванталера та італійський тенор, що повертався з Росії, він хизувався своїми запонками завбільшки з блюдечко.
Оскільки за столом зійшлися дві ворожі партії, всі почувалися напружено й ніяково. Бо чого б тоді всім шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися і дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерігач вирішив би, що до цього спричинилася безглузда англосаксонська чванькуватість, яку тепер так охоче демонструють ті, хто подорожує світом.
Ні, ні! Істоти, які мають людську подобу, не переймуться одна до одної ненавистю з першого погляду, не будуть дерти носа, копилити губу й кидати одна на одну зневажливі погляди тільки тому, що вони не знайомі між собою. Не в тім річ.
Кажу іще раз: рис і чорнослив! Тільки в цьому причина похмурої мовчанки, що зависла над обіднім столом у «Рігі-Кульм»; в іншому разі це величезне збіговисько гостей з усього світу гомоніло б так голосно й жваво, ніби воно сіло обідати під Вавилонською вежею.
Альпініст, увійшовши в їдальню й побачивши цю німотну трапезу під яскравим світлом люстр, трохи розгубився. Він кілька разів голосно кашлянув, та ніхто не повернув голови в його бік, і він сів край столу, в кінці їдальні. Тепер, без свого спорядження, він видавався звичайнісіньким туристом; проте в зовнішності цього чоловіка череватого, лисого, з густою клинцюватою борідкою, з великим носом і лагідними, мов у дитини, очима, що дивилися з-під пухнастих сердитих брів, було щось надзвичайно принадне.
Хто він: рисник чи чорносливник? Поки що цього ніхто не знав.
Тільки-но сівши, він неспокійно засовався на місці, а потім схопився на ноги.
А бодай тобі!.. Протяг!.. вигукнув він і побіг до вільного стільця.
Служниця, родом із кантону Урі, в білому фартусі, вся обвішана срібними ланцюжками, зупинила його:
Добродію, це місце зайняте.
Але молода дівчина, що сиділа поруч, з кучмою пухнастого білявого волосся й сніжно-білою шиєю, не повертаючи голови, сказала з відчутним акцентом:
Ні, місце вільне Мій брат заслаб і сьогодні до обіду не вийде.
Заслаб? Заслаб? співчутливо, майже стурбовано перепитав альпініст, сідаючи поруч із дівчиною. Сподіваюсь, нічого небезпечного, ге?