Ні, місце вільне Мій брат заслаб і сьогодні до обіду не вийде.
Заслаб? Заслаб? співчутливо, майже стурбовано перепитав альпініст, сідаючи поруч із дівчиною. Сподіваюсь, нічого небезпечного, ге?
Він вимовив не «га», а «ге». Цю частку він вставляв у всі свої фрази, пересипаючи їх ще й інмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакої», «ти диви», «ви тільки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразніше підкреслювали його південну вимову, яка, видно, не сподобалася молодій блондинці, бо вона не вшанувала його відповіддю, а тільки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синіх очей.
Її сусід праворуч теж зустрів його непривітно; це був італійський тенор, низькочолий здоровань із масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, він почав сердито їх підкручувати, коли альпініст втиснувся між ним і його гарненькою сусідкою. Але добрий наш альпініст любив за обідом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоровя.
Ти диви! Оце так запонки! голосно мовив він сам до себе, кинувши оком на тенорові манжети. На яшмі вирізьблено ноти ах, як прегарно!
Його густий бас пролунав у мертвій тиші і не збудив аніякісінького відгомону.
Ви, певно, співак? Ге?
Non capisco[5], буркнув італієць у вуса.
Альпініст посмутнів і заходився мовчки їсти, але шматки застрягали у нього в горлі. І коли австро-угорський дипломат, що сидів навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу від старості руку в мітенці до гірчичниці, альпініст послужливо присунув її, мовивши:
Прошу, бароне
Він чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тім, що бідолашний фон Штольц, хоч і справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усі слова й думки і мандрував тепер по горах, сподіваючись їх віднайти. Він зупинив свої тьмяні очі на незнайомому обличчі, а тоді мовчки заплющив їх. Щоб скласти одну-єдину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатів, таких самих гострих на розум.
Після цієї невдачі альпініст грізно насупився і так рвучко схопив пляшку, що, здавалося, він зараз жбурне її в старого дипломата й провалить йому тупу голову. Аж ні! Він просто запропонував вина своїй сусідці. Однак дівчина не почула, що він звертається до неї: вона впівголоса, але жваво гомоніла незнайомою альпіністові, мякою й приємною на слух мовою з двома молодиками, які сиділи обабіч неї. Дівчина раз у раз нахилялася до своїх співрозмовників. Над її малесеньким прозорим рожевим вушком блищали в світлі люстр біляві кучерики Хто ця дівчина: полька, росіянка, норвежка? Бо ж вона, безперечно, з північних країв Тут йому мимоволі згадалася пісенька його рідного півдня, і він спокійнісінько заспівав:
Півночі зірнице,
Хай, графине, знов
Сніг сріблом ясниться,
Золотом любов.
Усі повернулися до нього: чи він, бува, не зсунувся з глузду? Він почервонів і встромив очі у свою тарілку, стрепенувшись лише на мить, щоб відштовхнути подану йому священну компотницю.
Знову чорнослив!.. Та ні за що в світі!..
Це вже було занадто.
Усі засовали стільцями. Академік, лорд Чіпіндейл (?), боннський професор та інші знаменитості з табору чорносливників підвелися і на знак протесту вийшли з їдальні.
А за мить покинули їдальню й рисники, бо альпініст так само рішуче відсунув од себе компотницю з рисом.
Ні рис, ні чорнослив!.. Що ж тоді?
Усі рушили до дверей, і було щось моторошне в цьому мовчазному поході задертих носів та погордливо стиснутих вуст, а бідолашний альпініст, який саме заходився краяти на скибочки хліб, щоб умочати його в страву (звичай його краю), залишився сам-самісінький у величезній, залитій світлом їдальні, придавлений тягарем загальної зневаги.
Друзі мої, не зневажайте нікого! Зневага це козир у руках вискочнів, позерів, бридіїв і дурнів, личина, за якою ховається нікчемність, а часом і ницість, яка приховує відсутність розуму, власної думки й доброти. Всі горбані сповнені зневаги, всі кирпаті морщать і гнуть свою кирпу перед тими, хто має рівний ніс
Добрий альпініст це знав. Йому вже перевалило за сорок, він уже переступив через «критичне роздоріжжя» і був тепер у тій порі, коли людина підбирає і знаходить чарівний ключ, що відмикає двері життя до самісіньких його глибин, двері, за якими відслоняється довга оманлива анфілада; він знав собі ціну, знав поважність свого покликання, свого великого імені, тож анітрохи не турбувався тим, що думають про нього ці люди. Адже досить йому себе назвати, крикнути: «Це я!» і всі ці зневажливо відкопилені губи враз розпливуться в шанобливих усмішках. Проте інкогніто тішило його.
Йому допікало лиш те, що він не міг розмовляти, галасувати, виливати душу, потискувати руки, по-панібратському поплескувати співрозмовників по плечу, називати їх на імя Ось що гнітило його в «Рігі-Кульм».
Особливо гнітила його мовчанка.
«Так, чого доброго, і язик поприщить», думав бідолаха, знічевя тиняючись по готелю.
Він забрів у кавярню, простору й порожню, мов собор у будень, підкликав кельнера, назвавши його «друзяко», і замовив «каву, але без цукру. Ге?» І хоч кельнер не спитав його: «А чому без цукру?» поквапився сказати: «Я призвичаївся пити каву без цукру, коли полював в Алжирі».
Як йому кортіло розповісти про свої чудові лови! Проте кельнер, нечутно, мов привид, ступаючи у своїх мяких черевиках, помчав до лорда Чіпіндейла той, розсівшись на канапі, мляво гукав: «Чімпанського!.. Чімпанського!..» Бахнув корок, потім запала тиша, і було лише чути, як завиває вітер у велетенському каміні та шурхотить по шибках сніг.
У читальному залі теж панувала нудьга: всі повтуплювали очі в газети, схиливши голови над довгими зеленими столами, на яких стояли засвічені лампи. Вряди-годи хтось позіхне, кахикне, зашелестить сторінкою; і в тиші цієї класної кімнати височіли, обернені спинами до груби, застиглі постаті двох верховних жерців офіційної історії, Шванталера та Астьє-Рею, величних, однаково пропахлих цвіллю, примхлива доля звела їх тут, на горі Рігі, після того, як тридцять років поспіль вони виливали один на одного потоки лайки і в пояснювальних записках вдавалися до таких висловів, як «Цей дурноверхий Шванталер» та «Vir ineptissimus[6] Астьє-Рею».
Тож уявіть собі, як зустріли вони товариського альпініста, коли той підсів до них погомоніти біля вогню й набратися розуму! Від цих двох каріатид на нього враз війнуло холодом, а він цього страх як не любив! Підвівшись, він став походжати по бібліотеці не тільки щоб приховати збентеженість, а й щоб зігрітися, а потім відчинив книжкову шафу. Кілька англійських романів, грубезні Біблії та розрізнені томи «Записок Швейцарського клубу альпіністів» усе впереміш. Він витяг першу-ліпшу книжку і хотів був узяти її з собою почитати в ліжку, але мусив поставити на місце: брати книжки в номери не дозволялося.
Він знову почав тинятися готелем і нарешті прочинив двері більярдної; там грав сам із собою італійський тенор, вихиляючись усім станом і виставляючи напоказ манжети, щоб привернути увагу своєї гарненької сусідки по табльдоту: вона сиділа на канапі поміж двома молодиками й читала вголос якогось листа. Коли ввійшов альпініст, дівчина покинула читати, а один із молодиків, той, що був вищий на зріст, підвівся: справжнісінький мужлай, мужопес із волохатими ручиськами, з довгими чорними патлами, брудними й лискучими, із скуйовдженою бородою. Він ступив два кроки назустріч альпіністові і глипнув на нього так зухвало й люто, що той, не мовивши ні слова, відвернувся й статечно одійшов.
Ну й непривітні ж вони, ці півничани! сказав він голосно й грюкнув дверима мовляв, він анітрохи не злякався того дикуна.
Він покладав останні надії на салон. Увійшов туди Хай йому чорт!.. Та це ж трупарня, люди добрі, справжнісінька трупарня! Достоту Сен-Бернарський монастир, де ченці виставляють замерзлих нещасливців, яких витягли з-під снігу, виставляють у тих самих позах, у яких ті закоцюбли Ось що таке салон у «Рігі-Кульм»!
На канапах попід стінами, мовчазні, заціпенілі, сиділи купками дами; деякі поодинці вмостилися в кріслах. Усі міс, неначе закрижанілі, позастигали за круглими столиками під лампами, тримаючи в руках хто альбом, хто журнал, хто гаптування. Серед них були доньки перуанського генерала вісім маленьких перуанок, які вирізнялися своїми жвавими личками шафранового кольору й барвистими стрічками, що яскріли поміж сіро-зелених, мов ящірки, англійських суконь. Ці бідолашні тепложительки! Так легко було уявити собі, як вони, сміючись і гримасуючи, стрибають по верхівках кокосових пальм, і так жаль було дивитись на них тут застиглих, занімілих А у глибині салону виднів зловісний силует старого дипломата його маленькі безживні руки в мітенках лежали на клавішах, що кидали на його обличчя жовтуватий відблиск