Якось увечері Тартарен Тарасконський, сидячи у зброяра Костекальда, заходився показувати охочим, як заряджати голчасту рушницю, вона ще тільки входила в ужиток. Зненацька грюкають двері, і в крамницю вскакує один із стрільців по кашкетах, до смерті переляканий.
Лев! Лев! репетує він.
Усі вмить застигають, скуті розгубленістю й жахом, а потім починається шарварок. Тартарен бере рушницю напоготів, Костекальд біжить до дверей і замикає їх.
Усі обступають стрільця по кашкетах, напосідають на нього, один поперед одного сиплють запитаннями і врешті довідуються, що в Тарасконі на кілька днів спинився, повертаючись з Бокерського ярмарку, звіринець Мітен. Оце щойно він розташувався на Замковому майдані з усіма своїми удавами, тюленями, крокодилами й чудовим атлаським левом
Атласький лев у Тарасконі! Чи таке бачено, чи таке чувано?! О, яка пиха засвітилася в очах усіх стрільців по кашкетах, як засяяли їхні мужні обличчя, як міцно потиснули вони один одному руки! Від хвилювання їм усім відібрало мову
Навіть Тартаренові. Він стояв біля прилавка, блідий і збуджений, з рушницею в руках, в голові у нього роїлися думки. Атласький лев тут, близенько, за два кроки від крамниці Костекальда! Лев! Цар над звірами, найхоробріший з усіх, з усіх найлютіший Вполювати лева ось найзаповітніша Тартаренова мрія! Лев премєр у тій фантастичній трупі, яка розігрувала такі чудові спектаклі в його уяві!..
Лев!.. Боже милий!..
Та ще й атласький! Це вже було понад усе, що Тартарен міг витримати!..
Кров шибнула йому в голову.
Очі його спалахнули вогнем. Він рвучко скинув на плече рушницю й вигукнув, звертаючись до бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда:
Ходімо, командире!
Та та Е е А моя рушниця!.. Ви ж узяли мою рушницю! боязко обізвався обачливий Костекальд.
Але Тартарен уже вийшов на вулицю. За ним урочисто крокували всі стрільці по кашкетах.
У звіринці, коли вони туди ввійшли, було вже повно люду. Тарасконці героїчне племя так скучили, так знудьгувалися за незвичайними видовищами, що взяли звіринець Мітен приступом. Тілиста пані Мітен була щиро цим утішена.
У кабільському вбранні, з голими по лікті руками, з залізними браслетами на ногах, ця статечна дама зустрічала тарасконців дуже чемно й шанобливо. В одній руці вона тримала батіг, у другій живе, але вже обскубане курча. А ще вона мала «подвійні мязи», і це викликало у тарасконців не менший захват, ніж її плеканці.
Аж ось до звіринця вступив Тартарен із своєю рушницею, і всі здригнулися. Воно й не дивно: коли наші героїчні тарасконці, які досі спокійнісінько стояли або походжали беззбройні біля кліток, не думаючи ні про яку небезпеку, коли вони побачили свого великого Тартарена із смертоносною зброєю в руках, їх охопив страх. Значить, є чого боятися, якщо навіть він, герой Тарасконці враз сахнулися від кліток. Перелякані діти здійняли крик, жінки поглядали на двері. Аптекар Безюке чкурнув із звіринця, сказавши, що йде по свою рушницю
Та за якусь хвилину сміливці, дивлячись на Тартарена, збадьорилися. Базстрашний тарасконець, високо підвівши голову, повагом обійшов увесь звіринець, проминув, не спинившись, басейн із тюленем, зневажливо зиркнув на довгу скриню з висівками, в якій удав перетравлював живе курча, і дійшов нарешті до клітки з левом. Тут він став, ніби врісши в землю.
Урочиста і жахлива зустріч! Лев тарасконський і лев атласький віч-на-віч Тартарен, що обома руками сперся на рушницю, виставивши вперед ногу, по один бік; величезний лев, що, розлігшись на соломі, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловіло кліпає очима, по другий!
Якусь мить вони спокійно дивилися один на одного.
А потім Лев, який споглядав тарасконців з королівською погордою і позіхав їм просто в обличчя, раптом розлютився може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, він почув у ньому ворога всієї левячої породи Він пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурі, потягнувся, тоді звівся на лапи, підвів голову, трусонув гривою, роззявив страхітливу пащеку і грізно рикнув на Тартарена.
У відповідь багатоголосий лемент. Тарасконці, знетямлені, кинулися до дверей. Усі: жінки, діти, вантажники, стрільці по кашкетах, навіть бравий командир Бравіда Не зрушив з місця один лише Тартарен Він стояв перед кліткою, рішучий і несхитний. Очі його метали блискавки, на обличчі такий знайомий усім тарасконцям лютий вираз
Трохи згодом, коли стрільці по кашкетах, заспокоєні поведінкою свого проводиря, а також міцністю ґрат на клітці, підступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотів, упявшись у лева очима:
Оце-от полювання!
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова.
IX. Незвичайна самоомана
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова; та, на свою біду, він сказав уже забагато
Наступного дня увесь Тараскон гомонів про те, що Тартарен незабаром поїде до Алжиру полювати на левів. Ви, любі читачі, так само як і я, можете засвідчити, що він і словом про це не прохопився, але ж самоомана!..
Отож у Тарасконі тільки й було мови, що про його відїзд.
На бульварах, у клубі, в Костекальда тарасконці підбігали одне до одного й схвильовано питали:
Чи ви чули? Чи ви чули новину? Га?
Про Тартаренів відїзд? Ще б пак не чути!
До слова мовити, всі тарасконці починають свої фрази з «Чи ви», а закінчують їх «Га?». Уявіть собі, як чудово це звучить тарасконською говіркою
Отже, того дня «Чи ви» та «Га?» лунало на вулицях так, що аж шибки дзвеніли.
Найбільше з усіх здивувався, почувши, що він вирушає до Алжиру, сам Тартарен. Однак що то значить марнославність! Бідолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрівку, замість сказати: він не має наміру нікуди їхати, він і в голову такого не покладав, загадково промимрив:
Гм Гм Може Поки що нічого певного не скажу
Коли спитали про це вдруге, Тартарен відповів:
Дуже можливо
Либонь, уже трохи призвичаївся до цієї думки
Коли ж спитали втретє, він відрубав:
Так!
І незабаром у клубі, а потім у Костекальда Тартарен, зігрітий яєчним пуншем, натхнений оплесками, яскравим світлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звістку про його мандрівку, врочисто прорік: йому обридло стріляти по кашкетах, і ближчим часом він вирушає полювати на величезних атлаських левів
Цю заяву зустріли гучним «ура!». А потім знову яєчний пунш, потиски рук, обійми і до самісінької півночі серенади та палаючі смолоскипи під будиночком із баобабом.
Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрівку до Африки і про полювання на левів волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, він здійняв бучу, називав Тартарена-Дон Кіхота недоумком, мрійником, шаленцем, тричі божевільним, якнайдокладніше змальовував усі лиха, які чигають на нього: корабельна аварія, ревматизм, тропічна пропасниця, різачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це під звуки серенад на честь героя, що досі лунали знадвору
Тартарен-Дон Кіхот присягався й заклинався: він, мовляв, буде обачний і розсудливий, тепло вдягатиметься, візьме з собою все, що тільки може знадобитися в дорозі, проте Тартарен-Санчо нічого не хотів слухати. Йому, сердезі, вже ввижалося, що леви розірвали його на шматки, що його засмоктали піски, мов Камбіза Другому Тартаренові ледве вдалося його заспокоїти, сказавши, що поїде він ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кінець кінцем, вони ще й не вирушали
І справді: хто б це виряджався в отаку мандрівку, не спорядившись як слід? Хіба ж він не знає, куди їде? То чого б це він зірвався отак, ні сіло ні впало?
Наш герой почав із того, що обклався книжками всіх славетних мандрівників по Африці: Мунго Парка, Кайє, доктора Лівінгстона та Анрі Дюверє.
У цих книжках він вичитав, що відважні слідопити, перш ніж вирушати у тривалі мандри, довгий час привчали себе терпіти голод і спрагу, виснажливі переходи, всілякі злигодні. Тартарен, їх наслідуючи, й собі почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконці називають юшку з води та скибочок хліба, голівки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дієта, чи не так? Уявіть собі, як кривився над тарілкою бідолашний Санчо!..
Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходів, він кожного ранку сім або й вісім разів обходив усе місто то швидким кроком, то гімнастичним, притиснувши лікті до боків, і, за звичаєм стародавніх греків, з двома білими камінчиками в роті.
Щоб загартувати себе й не боятися нічної прохолоди, роси, туману, він щовечора до десятої, а то й до одинадцятої години чатував з рушницею в саду біля баобаба.
І нарешті, поки звіринець Мітен залишався в Тарасконі, стрільці по кашкетах, повертаючись пізно ввечері від Костекальда, бачили на Замковому майдані таємничу постать, що походжала туди й сюди за звіринцем.