Тартарен Тарасконський - Альфонс Доде 5 стр.

Щоб загартувати себе й не боятися нічної прохолоди, роси, туману, він щовечора до десятої, а то й до одинадцятої години чатував з рушницею в саду біля баобаба.

І нарешті, поки звіринець Мітен залишався в Тарасконі, стрільці по кашкетах, повертаючись пізно ввечері від Костекальда, бачили на Замковому майдані таємничу постать, що походжала туди й сюди за звіринцем.

То Тартарен Тарасконський гартував волю привчався слухати рикання лева в нічній пітьмі.

X. Перед відїздом

Поки Тартарен гартував себе для геройських вчинків, увесь Тараскон не спускав його з ока, з язика і з думки. Стрільці по кашкетах занедбали свої недільні полювання, романси ледь животіли, фортепіано в аптеці Безюке нудилося під зеленим покривалом, на якому засихали, черевцем догори, шпанські мухи Тартаренова мандрівка зупинила все.

О, якби ви бачили, як вітали нашого тарасконця в гостях! Його видирали один в одного з рук, його позичали, за нього змагалися, його викрадали. Для дам не було більшого щастя, як прогулятися під руку з Тартареном до звіринця Мітен і, ставши перед кліткою з левом, слухати його розповіді про те, як треба полювати на цих хижаків: куди цілити, з якої відстані, як часто трапляються нещасливі випадки і т. д., і т. д

Хоч би про що питали Тартарена він на все давав відповіді. Прочитавши Жуля Жерара, він пречудово знався на левячих ловах, так наче сам полював кілька років поспіль. Тож розповіді його захоплювали, заворожували.

Та особливо красномовним бував він увечері, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда; коли після обіду подавали каву, всі гості присувались до Тартарена й просили розповісти, як він буде полювати на левів, і наш герой починав Зіпершись ліктями на стіл, присунувши до себе чашку, він розповідав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужині. Він говорив, як подовгу доводиться чатувати на звіра темними ночами, говорив про малярійні багнища, про річки, отруєні олеандровим листям, про сніги, про палюче сонце, про скорпіонів, про хмари сарани Розповідав він також про атлаських левів, про те, які вони дужі, як нападають, які бувають люті, коли паруються

Кінець кінцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався із стільця й, вибігши на середину їдальні, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи постріл з карабіна, свистів, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стільці

І господар, і гості сиділи бліді, мов полотно. Чоловіки перезиралися й хитали головами, жінки заплющували очі й тихо повискували з жаху, старі діди войовниче потрясали своїми довгими ціпками, а в сусідній кімнаті хлопята, яких давно вже повкладали спати, розбуджені риканням і пострілами, здіймали лемент і просили засвітити світло.

Проте час минав, а Тартарен усе ніяк не рушав у дорогу.

XI. Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!

Та чи й справді мав він намір їхати? Тартаренів біограф, мабуть, не спромігся б відповісти на це делікатне запитання.

Минуло вже понад три місяці, як звіринець Мітен поїхав з Тараскона, а наш винищувач левів і досі не рухався з місця Може, простодушний тарасконець, засліплений самооманою, гадав, що він уже побував в Алжирі? Може, розводячись про майбутні лови, він сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собі так само виразно, як і те, що піднімав у Шанхаї консульський прапор та стріляв пах-пах!  по монголах.

Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконці, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох місяцях чекання вони довідались, що винищувач левів не склав iще жодної валізи, то почали ремствувати й нарікати.

 Буде так само, як і з Шанхаєм!  посміхаючись, казав Костекальд.

Тарасконці підхопили цю фразу, бо жодне вже не вірило у Тартарена.

Особливо безжальними були телепні й страхополохи на взірець аптекаря Безюке ті, що й від блохи сахаються, а стріляючи з рушниці, завжди заплющують очі. Хоч би куди пішов бідолашний Тартарен чи в клуб, чи на еспланаду,  вони підходили до нього й глузливо питали:

 То ви їдете? Коли ж?

У крамниці в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснішим гостем і найвищим суддею. Стрільці по кашкетах зреклися свого ватажка!

Потім посипалися епіграми. Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвіллі залицявся до провансальської музи, склав пісеньку, що дуже припала всім до вподоби. В ній мовилось місцевою говіркою про одного славетного мисливця на імя метр Жерве, який своєю смертоносною зброєю мусив би винищувати всіх африканських левів до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивість: хоч скільки тисни на курок а куля ані руш!

А куля ані руш!

Додати нічого все ясно як білий день

Незабаром пісеньку співали всі тарасконці, і досить було Тартаренові виткнути носа за хвіртку, як вантажники на пристані й малі савояри-чистильники заводили хором:

Щоправда, коли він підходив ближче, співуни замовкали згадували про його «подвійні мязи».

О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..

Наш великий муж удавав, ніби нічого не чує й нічого не бачить, але насправді ця потайна війна, в якій застосовували отруєну зброю, завдавала йому пекучого болю. Він відчував, що Тараскон відвертається від нього, що тарасконці віддають свою любов іншим людям,  і невимовно страждав

Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..

Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося лагідно й привітно, і завжди всміхався.

Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала,  і тоді обурення й туга проганяли усмішку

Якось уранці, коли паскудники савояри затягли під його вікнами «Рушниця справна у Жерве» і їхні голоси долинули до нашого великого безталанника, він розчахнув вікно, як був у нічній сорочці і з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще її доглядати), висунувся з нього і, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:

 Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!

І ці чудові слова, гідні того, щоб увійти в історію, з примхи долі звернені були до шмаркачів, не вищих, ніж їхні скриньки з ваксою та щітками, до рицарів, що не знали, як і приступитись до шпаги!

XII. Розмова в будиночку з баобабом

І все ж таки від Тартарена відкинулись не всі: армія лишилася йому вірною.

Бравий командир Бравіда, чи то пак відставний начальник полкової швальні, виявляв до нього таку пошану, як і раніше. «Він у нас відчайдух!» в одно повторював Бравіда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди більше, ніж слова аптекаря Безюке Бравий командир і разу не натякнув Тартаренові про мандрівку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалі зростає, він вирішив відверто поговорити з Тартареном.

Якось увечері, коли бідолаха думав свою сумну думу, до кабінету урочистою ходою увійшов командир Бравіда в застебнутому на всі ґудзики сюртуку і в чорних рукавичках.

 Тартарене!  поважно молив відставний начальник полкової швальні. Тартарене, треба їхати!

Він стояв на порозі, величний і невблаганний, як сам обовязок.

І Тартарен Тарасконський зрозумів, що означають ці слова: «Тартарене, треба їхати!»

Збліднувши, він устав, обвів зворушеним поглядом свій гарний, затишний, теплий, залитий мяким світлом кабінет, подивився на своє крісло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгі білі завіси на вікнах, за якими коливалися тонкі віти дерев, а тоді підійшов до бравого командира й міцно потиснув йому руку.

 Я їду, Бравіда!  мовив він твердо, хоч у голосі його бриніли сльози.

І Тартарен додержав слова: поїхав. Та тільки не відразу Треба було спорядитися.

Насамперед він замовив Бомпарові дві великі, окуті міддю дорожні скрині з двома пластинами, на яких було вигравірувано:

На оковування й гравірування пішло чимало часу.

Він також замовив Таставенові розкішний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожні нотатки. Полювання поважна справа, але ж у дорозі так гарно думається

Потім він виписав із Марселя силу-силенну консервів, пемікан, похідний намет найновішого зразка, який можна було за хвилину напнути і згорнути, мисливські чоботи, два парасолі, непромокальний плащ та сині окуляри, щоб захистити очі від сонця, піску й куряви. Подбав він і про похідну аптечку; цим поклопотався, звісно, аптекар Безюке, щедро забезпечивши Тартарена й арнікою, і камфорою, і пластиром, і оцтом для обтирання.

Бідолашний Тартарен!.. не про себе він думав цією завбачливістю і зворушливою увагою він сподівався вмилосердити Тартарена-Санчо, що відтоді, як відїзд було вирішено, день і ніч допікав йому, шпетив його й гриз.

XIII. Відїзд

Нарешті урочистий, великий день настав.