День видався спекотний. На залитій сонцем набережній кілька митників, алжирці, що чекають новин із Франції, маври, що сидять навпочіпки й попахкують своїми довгими люльками, матроси-мальтійці, що тягнуть величезні сіті, в яких мерехтять і сяють, наче срібняки, тисячі сардинок
Тільки-но на цю набережну ступив Тартарен, уся вона завирувала. З каменюк посхоплювалися дикуни (їх була ціла зграя), ще огидніші, ніж корсари на «Зуаві», і кинулись до прибульця. Довготелесі араби в білих вовняних бурнусах, надітих на голе тіло, низенькі маври в лахмітті, негри, тунісці, маонці, мзабіти, готельні слуги в білих фартухах усе це галасувало, репетувало, хапало Тартарена за поли, виривало одне в одного з рук його багаж. Цей тяг кудись його консерви, той аптечку І всі вигукували й джерґотіли якісь химерні, ні на що не схожі назви готелів, так що в Тартарена аж очі лізли рогом.
Бідолашний тарасконець, очманілий від цього шарварку, метався то туди, то сюди, лаявся, сипав прокльонами, кидався навздогін за своїм багажем Він звертався до варварів по-французькому й по-провансальському, навіть латиною латиною Пурсоньяка: rosa, bonus, bona, bonum[2]. Це були єдині слова, що застрягли в його памяті Марні зусилля! Ніхто його не слухав На щастя, якийсь низенький чоловічок у мундирі з жовтим коміром втрутився в суперечку, наче гомерівський бог, і палицею розігнав увесь цей набрід. То був алжирський поліцай. Він дуже любязно порадив Тартаренові оселитися в готелі «Європа», підкликав слуг цього готелю, і ті, повантаживши пожитки нашого героя на кілька візків, повели його в готель.
Тартарен ішов і дивом дивувався. Він гадав, що Алжир це казкове, дивовижне східне місто, щось середнє між Константинополем і Занзібаром А опинився він у справжнісінькому Тарасконі!.. Кавярні, ресторани, широкі вулиці, чотириповерхові будинки, невеличкий майдан з макадамовою бруківкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сиділи чоловіки, пили пиво і їли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офіцери, солдати, знову офіцери леле, скільки їх тут! і жодного тобі терка Єдиний терок це він, Тартарен Проминаючи майдан, наш тарасконець навіть зніяковів адже всі звернули на нього погляди. Оркестр замовк, і оффенбахівська полька зависла в повітрі.
З двома рушницями за плечима, з револьвером при боці, суворий і величний, як Робінзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли він увійшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; відїзд із Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пірати усе змішалося
В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли Навіть хотіли послати по лікаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропів так гучно й лунко, що господар готелю вирішив не вдаватися до послуг медицини, і всі тихенько вийшли з кімнати.
IV. Перша засідка
Коли Тартарен прокинувся, годинник на міській ратуші вибив третю годину. Він проспав вечір, ніч, ранок і добру половину дня. Та що в тім дивного: за три доби шешья його стільки натерпілася!..
«Я у країні левів!» ось яка думка сяйнула Тартаренові, коли він розплющив очі. І ніде правди діти згадавши, що леви так близько, буквально за кілька кроків, сказати б, під рукою, і що незабаром він зустрінеться з ними віч-на-віч, брр! тарасконець зацокотів зубами й сміливо пірнув під ковдру.
Проте незабаром веселий вуличний гомін, шовкова синява неба, сонячні промені, що пестили кімнату, смачне снідання, подане в ліжко, розчинене вікно, що виходило просто на море, усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героїчний дух.
Скинувши із себе ковдру, він вигукнув: «На левів! На левів!» і хутко вдягнувся.
Він надумав ось що: тихцем податися з міста в пустелю, дочекатися ночі, сісти в засідку і пах-пах! у першого-ліпшого лева А вранці повернутися в готель, поснідати, прийняти привітання від алжирців і послати візок по вбитого звіра. Наш герой швиденько озброївся, завдав собі на спину похідний намет довга жердина стриміла в нього над головою і вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кілок. Не питаючи, кудою йти, щоб нікого не втаємничувати у свій план, він повернув праворуч, дійшов до Бабассунських аркад, алжирські євреї-крамарі, що, мов павуки, сиділи по кутках своїх брудних крамничок, так і впялися в нього очима, перетнув Театральний майдан і, проминувши передмістя, вийшов на Мустафський шлях.
На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі, повози з ельзаськими переселенцями, кіннотники в червоних плащах Усе це, галасуючи, горлаючи, співаючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви поміж двома рядами халуп, біля яких стояли, розчісуючи коси, високі маонки, поміж шинками, повними солдатів, поміж мясними крамницями й шкуродернями.
«Ото вже набалакали мені про той Схід! подумав великий Тартарен. Та тут терків іще менше, ніж у Марселі».
Раптом він побачив чудового верблюда довгоногого, надутого, мов індик. Серце в Тартарена закалатало.
Ось і верблюди! Отже, й леви недалечко
І справді незабаром він побачив цілу юрбу мисливців на левів, які з рушницями за плечима крокували йому назустріч.
«Боягузи! розминаючися з ними, подумав наш герой. Боягузи! Йти на левів отакою зграєю, та ще й з собаками!»
Він і в голові собі не покладав, що в Алжирі можна полювати на щось інше, крім левів
Проте ці мисливці мали такий добродушний вигляд вигляд торговців, що вже відійшли від справ, а в полюванні на левів із псами на шворках та з ягдташами, які висіли в мисливців на поясах, було щось таке патріархальне, аж Тартарен не витримав і спитав з великою цікавістю:
Ну що, друже, добре пополювали?
А чого ж, відповів той, боязко позираючи на грізний обладунок нашого героя.
Багато вполювали?
Чималенько! Дивіться!
Алжирський мисливець показав на свій ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.
Як?! У ягдташі? Ви складаєте їх у ягдташі?!
А куди ж їх іще складати?
То, виходить, вони зовсім маленькі?
Є малі, є й більші, відповів мисливець.
Він квапився додому і, наддавши ходи, наздогнав своїх товаришів.
Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерівши з невимовного дива. Тоді сказав собі: «Таж вони мені баки забивають, та й годі! Нічого вони не вполювали!» і знову рушив уперед.
Будинків на шляху чимдалі рідшало, людей ставало чимдалі менше. День хилився до вечора, сутінки густішали. Тартарен Тарасконський ішов ще з півгодини. Нарешті він зупинився. Була вже глупа ніч. Безмісячна ніч тільки рясні зорі розсіювали пітьму. На шляху ані душі живої. Однак наш герой утішався думкою, що леви це не диліжанси, отже, битими шляхами вони не ходять Він звернув у поле Леле! Куди не ступиш рівчаки, чагарі, будяки Але Тартаренові було до того байдуже. Він простував далі й далі Аж раптом «Я чую левячий дух!» сказав собі наш герой і, повернувшись праворуч, а тоді ліворуч, з силою вдихнув у себе повітря.
V. Пах! Пах!
Довкола нього була пустеля дика, поросла химерними рослинами, тими самими східними рослинами, що такі схожі на наїжачених звірів. При тьмяному світлі зірок їхні тіла здавалися іще довшими. Праворуч бовваніло громаддя гір може, це Атлас? Ліворуч глухо гурчало невидиме море Де ж і водитися хижакам, як не тут?
Тартарен став на коліно і, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на місці. Він чекав годину, чекав другу Нікогісінько! Аж тут він згадав, що знамениті винищувачі левів, вирушаючи на полювання, беруть із собою козеня про це він читав у книжках. Вони привязують те козеня, а самі сідають у засідку. Тоді смикають за мотузку і козеня мекає Козеняти в нашого тарасконця не було, тож він замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Він замекав тихенько й жалібно, бо в глибині душі все ж таки побоювався, що його почує лев Та згодом, пересвідчившись, що нікого нема, замекав голосніше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нікого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кілька разів поспіль так гучно, що це вже було скоріше ревіння бика, ніж мекання козеняти
Зненацька за кілька кроків перед собою він помітив при самісінькій землі щось велике й темне. Тартарен затамував дух Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад і стало Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куці лапи, могутню шию й двоє очей великих, блискучих Цілься! Стріляй!..
Пах!.. Пах!..
Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.
Ага! вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.