Повсюди безугавний гамір: гуркіт візків, крики матросів «Став вітрила!», лайка, співи, свистіння пароплавів, гримотіння барабанів та звуки сурм із форту Св. Іоанна, з форту Св. Миколая, бамкання дзвонів кафедрального собору, бамкання дзвонів церкви Св. Віктора. А над усім цим містраль. Він підхоплює всі звуки, крутить ними, підкидає вгору, змішує із власним ревінням, і над портом лунає-розлягається дика, химерна, героїчна музика, схожа на звук величезної сурми сурми, що вабить і кличе в далеку незнану далеч: зірватися, мчати, летіти на крилах!..
Під звуки цієї чудової сурми Тартарен Тарасконський поплив до країни левів
Епізод другий
У терків
І. Плавання. Пять положень шешьї. На третій день. Рятуйте!
Хотілося б мені, любі мої читачі, бути художником, і то не звичайним, а художником великим, щоб змалювати тут, яких положень прибирала шешья Тартарена Тарасконського упродовж триденного плавання на «Зуаві» із Франції до Алжиру.
Спершу я змалював би її, коли пакетбот відчалював від пристані. Ось вона велична, геройська увінчує голову нашого тарасконця. Далі я змалював би її, коли «Зуав» виходив із порту і вже колихався на хвилях. Ось вона тремтяча, приголомшена, начебто вже відчуває перші ознаки морської хвороби.
Потім я змалював би Тартаренову шешью в Ліонській затоці, коли «Зуан» усе більше віддалявся од берега, а море починало супитись. Ось вона змагається з вітром, ось, перелякана, стає сторчма на голові в нашого героя, а довга китиця з блакитної вовни настовбурчується від туману й буревію
Четверте положення о шостій пополудні, поблизу берегів Корсики. Бідолашна шешья нахиляється над бортом і з німим запитанням та тугою озирає море
І нарешті пяте, останнє положення: в тісній каюті, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода ліжку безсило качається по подушці й розпачливо стогне щось зімяте, безформне Та це ж шешья, та сама шешья, що так хвацько сиділа на Тартареновій голові в годину відплиття. Тепер це вже не шешья, а жалюгідний, насунений на самісінькі вуха нічний ковпак, з-під якого визирає бліде скривлене обличчя
Якби лиш тарасконці бачили зараз свого великого Тартарена! Як він лежить у шухляді від комода, в тьмяному, каламутному світлі, що сіється з ілюмінаторів, як він дихає смородом кухні та вогкого дерева цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкає при кожному повороті гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю і тоненьким дитячим голоском докоряє стюардові!.. Тарасконців загризло б сумління адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом біографа жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бідолашнийтерок не годен був ні розвязати свій алжирський пояс, ні скинути з себе амуніцію. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бік впивалася кобура револьвера. І до всього бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив і ремствував:
Ох і бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобі не казав!.. Бач, Африки йому забаглося Ось тобі твоя Африка Що, гарна?
І вже справжньою мукою для бідолашного Тартарена, прикутого до свого ліжка-шухляди, було чути, як пасажири в кают-компанії їдять, сміються, грають у карти, співають. Товариство на «Зуаві» зібралося й велелюдне, і веселе. Офіцери, що поверталися до своїх полків, дами з марсельського «Алькасара», мандрівні актори, багатий мусульманин (він щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун і витівник, який наслідував Равеля та Жіля Пере Нікого з них не мучила морська хвороба, всі вони пили шампанське з капітаном «Зуава» череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав дві сімї одну в Марселі, другу в Алжирі і веселе прізвище Барбасу.
Тартарен Тарасконський ненавидів усіх цих людців, їхня гульня додавала йому мук
Нарешті третього дня по обіді на пакетботі зчинився раптом страшенний шарварок, який вивів нашого героя із заціпеніння. На носі «Зуава» забамкав дзвін. На палубі загупали важкі матроські чоботи.
Передній хід!.. Задній хід!.. хрипким голосом кричав капітан Барбасу.
А трохи згодом:
Стоп машина!..
Зупинка, сильний поштовх Тиша «Зуав» поволі хитався, мовби привязаний аеростат.
Несподівана тиша вжахнула Тартарена.
Рятуйте! Потопаємо! зарепетував він на все горло і, надлюдським зусиллям зірвавшись на ноги, в усій своїй амуніції метнувся на палубу.
Передній хід!.. Задній хід!.. хрипким голосом кричав капітан Барбасу.
А трохи згодом:
Стоп машина!..
Зупинка, сильний поштовх Тиша «Зуав» поволі хитався, мовби привязаний аеростат.
Несподівана тиша вжахнула Тартарена.
Рятуйте! Потопаємо! зарепетував він на все горло і, надлюдським зусиллям зірвавшись на ноги, в усій своїй амуніції метнувся на палубу.
II. До зброї!.. До зброї!
Вони не потопали вони просто причалювали.
«Зуав» став на рейді. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, похмурий і мовчазний. На пагорбі білів Алжир; його тьмяно-білі будиночки, ліплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка білизни на Медонському узвишші! А над будиночками сяяло блакитне безкрає небо. О, яка блакить!..
Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали міста: Касба, Горішнє місто, Бабассунська вулиця.
Цей чорногорський князь був дуже чемний і вихований, до того ж вій чудово знав Алжир і вільно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирішив продовжити з ним знайомство Він стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, які вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, і не встиг наш герой і оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорні, жовті, напівголі, бридкі, страхітливі їх було не менше, ніж сто душ.
Тартарен упізнав їх То були вони, ті самі горезвісні вони, зустрічі з якими він так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарешті! Нарешті вони наважились постати перед ним!..
Заскочений зненацька, наш герой укляк на місці. Та коли корсари підскочили до багажу, зірвали з нього брезент, а потім заходилися грабувати пакетбот, у Тартарені пробудився герой: він вихопив мисливський ніж і, гукнувши пасажирам: «До зброї!.. До зброї!», перший кинувся на харцизяк.
Що це з вами? Що сталося? Що ви робите? спитав капітан Барбасу, виходячи з рубки.
А, це ви, капітане! Мерщій, мерщій озброюйте екіпаж!
Схаменіться! Навіщо?
Хіба ж ви не бачите?
Чого?
Та ось же вони пірати! Перед вами!..
Капітан Барбасу витріщив на Тартарена очі.
Тут повз них пробіг велетень-негр з аптечкою нашого героя на спині.
Стій, розбійнику! заволав тарасконець і, змахнувши кинджалом, помчав за негром.
Барбасу кинувся за ним і схопив за пояс. Тартарен зупинився.
Спокійно, хай вам біс! гаркнув капітан. Це не пірати! Піратів давно вже нема й сліду Це носії.
Носії?!
Авжеж, носії! Вони переносять багаж пасажирів на берег Отож сховайте свій ніж, дайте мені ваш квиток і йдіть слідом он за тим негром Він славний хлопець І на берег вас доставить, і до готелю, коли схочете, проведе!..
Тартарен, зніяковівши, віддав квиток і слідом за негром спустився по мотузяному трапу у великий човен, який витанцьовував на хвилях попід бортом «Зуава». Весь його багаж скрині, ящики зі зброєю, консерви лежав уже там. Багаж зайняв увесь човен, тож чекати інших пасажирів не було чого.
Негр, наче мавпа, видерся на купу речей і сів навпочіпки, обхопивши руками коліна. Другий негр узявся за весла. Вони дивилися на Тартарена і всміхалися, блискаючи своїми білими зубами.
Стоячи на кормі, великий тарасконець міцно стискав у руках руківя ножа, і на обличчі його був той лютий вираз, якого так боялися тарасконці: хай там що каже Барбасу, а він, Тартарен, не дуже вірить у добромисність цих носіїв, чорних, як ебенове дерево, адже вони й трохи не скидаються на мирних тарасконських вантажників
Через кілька хвилин човен пристав до берега, і Тартарен ступив па вузьку берберійську набережну, де триста років тому каторжник-іспанець на імя Мігель Сервантес під киями алжирських наглядачів подумки писав прегарний роман, якому згодом дав назву «Дон Кіхот».
III. Звернення до Сервантеса. Висадка. Де ж терки? Терків нема. Розчарування
О Мігелю Сервантесе Сааведра! Кажуть, що там, де жили колись великі люди, довіку лине й ширяє в повітрі часточка їхньої душі. В такому разі те, що лишилося від тебе на берберійському березі, певне, затремтіло від захвату, дивлячись, як висідає на берег Тартарен Тарасконський, цей чудовий тип француза-південця, Тартарен, у якому втілилися обидва герої твого роману Дон Кіхот і Санчо Панса