Назва нової науки політична економія закріпилася у науковому середовищі завдяки відомій праці одного з вище згаданих представників течії меркантилізму Антуана де Монкретєна: «Трактат політичної економії» (1615). І хоча трактат присвячений насамперед проблемам державного втручання у розвиток економічного життя країни, регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі з метою наповнення казни короля, під назвою «політична економія» зародилася наука, яка й сьогодні є базовою для усіх інших економічних наук, повязаних із дослідженнями закономірностей економічного розвитку, виявленням джерел та чинників зростання багатства окремого субєкта економічної діяльності, суспільства, держави, визначенням принципів і механізмів розподілу створеного продукту, зростання добробуту народу.
Уже на самому початку свого існування (із середини XVІІІ ст.) політична економія для відповіді на сформульовані вище проблеми звертається до аналізу принципів і законів функціонування та розвитку суспільного виробництва, виходячи з того, що саме у виробництві створюються матеріальні блага, поза якими неможливо забезпечити, на тих чи інших засадах, реалізацію потреб людини та суспільства. Хоча Європа XVІІІ ст. й була в економічному, політичному та соціальному плані досить неоднорідною, проте в абсолютній більшості країн того часу в національному господарстві ще переважав аграрний сектор економіки, орієнтований, в основному, на задоволення нагальних первісних потреб населення. Тому продуктивним сектором виробництва вважалося лише сільське господарство, отже, й досліджувалися насамперед умови, принципи, закони виробництва, розподілу та привласнення продукту і доходу в різних його формах, що складалися саме тут. Сформована у Франції економічна школа фізіократів (від грец. physis природа, kratos влада), яскравими представниками якої стали Анн-Роберт-Жак Тюрго, Пєр Буагільбер, Франсуа Кене, досліджуючи проблему джерела виникнення та зростання доходів в «єдиному продуктивному» секторі економіки, принципів їх розподілу, сформулювала засадничі принципи розуміння законів економічного розвитку, як вони їх собі уявляли:
1) у суспільстві діє принцип природного порядку, основу якого складає повага до прав власності та до влади;
2) саме земля як головний фактор виробництва, здатна приносити дохід, який переважає первісні витрати. Тому лише у землеробстві існує «чистий продукт» (рента), в інших сферах національного господарства чистий продукт не створюється;
3) у суспільстві існує лише один продуктивний клас землероби, є також непродуктивні класи (ремісники, торговці, чиновники) та клас власників. Доходи, які отримують власники землі винагорода за їх витрати на підвищення продуктивності (родючості) земельних угідь [3, с. 58 69].
Швидкий розвиток економіки ринкового типу у XVІІІ на початку ХІХ ст., формування інституційних засад капіталістичної системи господарювання, розгортання процесів індустріалізації (початок промислової революції в Європі припадає саме на першу чверть ХІХ ст.) викликали потребу в дослідженні законів і закономірностей функціонування такої системи саме як цілісного утворення, пізнання принципів і ринкових форм взаємодії усіх її структурних елементів. Із цими складними завданнями успішно справилася англійська класична школа політичної економії. Її яскравими представниками є Вільям Петті (1623 1687), Адам Сміт (1723 1790), Давид Рікардо (1772 1823).
Вже В. Петті, визначаючи основні фактори виробництва матеріальних благ, як основи багатства країни та людини, виділяє не лише землю, але й працю. Його знаменитий вираз: праця батько багатства, природа його мати, характеризує не лише нову парадигму8 досліджень умов економічного розвитку суспільства, але й закладає основи нової методології розуміння сутності процесів ціноутворення через визнання праці (щоправда, водночас і землі) мірилом вартості усіх товарів, оскільки «у будь-якому виді праці є дещо спільне, що дозволяє порівнювати усі види праці між собою».
Справжнім батьком класичної політичної економії став Адам Сміт, автор знаменитої праці «Дослідження про природу та причини багатства народів», у якій він виклав свої погляди на внутрішні важелі функціонування економіки суспільства саме як певної системи. Такий висновок можна зробити, навіть просто розглянувши структуру його праці, яка складається з двох книг: книга 1 «Причини зростання продуктивності праці та порядок, у відповідності з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу», книга 2 «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування».
Справжнім батьком класичної політичної економії став Адам Сміт, автор знаменитої праці «Дослідження про природу та причини багатства народів», у якій він виклав свої погляди на внутрішні важелі функціонування економіки суспільства саме як певної системи. Такий висновок можна зробити, навіть просто розглянувши структуру його праці, яка складається з двох книг: книга 1 «Причини зростання продуктивності праці та порядок, у відповідності з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу», книга 2 «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування».
А. Сміт досліджує природу і функції засадничих інститутів та інституціональних форм ринкової капіталістичної системи, зокрема таких як праця (продуктивна та непродуктивна), поділ праці та його причини, гроші, процеси ціноутворення, заробітна плата, прибуток на капітал, земельна рента, нагромадження та використання капіталу, проценти тощо. Надзвичайно цінними для усього подальшого розвитку економічної науки є погляди А. Сміта на роль праці (він визначає її в якості джерела багатства), природу багатства, яке, на думку вченого, втілюється у продукті праці усіх зайнятих у суспільному виробництві, функції та роль товарного обміну для розвитку суспільства. Особливе значення для розуміння принципів та умов ефективного функціонування ринкової економіки має теза А. Сміта про роль «невидимої руки».
Згідно з цією тезою господарський порядок у ринковій економіці регулюється не втручанням держави, а обєктивними внутрішніми важелями ринковими законами, інтересами. Останні при відокремленні виробників (які водночас є і споживачами) можуть бути реалізовані лише за умови визнання корисності результатів праці кожного окремого субєкта економічної діяльності іншими субєктами, які у даному випадку виступають представниками суспільства. Отже, попит і пропозиція, конкуренція, ціна, продуктивність праці, цінність створеного продукту для інших є тими інструментами, які дозволяють узгоджувати індивідуальні та суспільні інтереси (а таким чином і індивідуальні та суспільні цілі). Відокремленість виробників, конкуренція їх за ресурси, покупця в умовах прагнення кожного субєкта господарської діяльності до збагачення, зростання власного добробуту перетворюють його, на думку А. Сміта, в так звану «економічну людину», для якої власний економічний інтерес є, безперечно, домінуючим у всій системі інтересів.
Слід зазначити, що це концептуальне положення економічної теорії Адама Сміта є базовим, в усякому випадку для прихильників неолібералізму та мейнстріму (про що мова буде йти в наступних розділах), і в наш час, хоча система цілей економічного розвитку стала, безперечно, більш різноманітною, збагатилася і не замикається лише на задоволенні економічного та матеріального інтересу.
Розуміння Адамом Смітом сутності внутрішніх важелів та інституціональних форм функціонування ринкової економіки, природи та цілей діяльності економічної людини привели його до висновку щодо необхідності існування економічної свободи індивіда як умови ефективного функціонування економічної системи ринкового типу. Тому А. Сміт виступав проти втручання держави в економічну діяльність підприємців, залишаючи за нею функції захисту країни, створення та підтримки інститутів влади.
Окремо слід зазначити роль Адама Сміта у формуванні теорії вартості. Визнаючи працю єдиним загальним мірилом вартості, вчений зробив надзвичайно великий, порівняно із попередниками, крок вперед у розумінні сутності та джерела вартості, як основи ціни, усієї системи ціноутворення, хоча не всі положення його теорії з позицій досягнень сучасної економічної науки можна визнати повністю коректними, зокрема, такі як уявлення про внутрішню структуру вартості і ціни товару в «примітивних суспільствах» і в капіталістичній ринковій економіці [16, с. 103 133].
Отже, слід визнати, що Адам Сміт майже 250 років тому зміг науково визначити основні рушійні сили розвитку економічної системи ринкового типу, окреслити принципи, механізми та суперечності процесу узгодження і реалізації індивідуальних економічних інтересів субєктів господарювання в умовах їх відокремленості, сформулювати основні чинники зростання продуктивності праці, поза яким неможливе задоволення постійно зростаючих потреб суспільства та окремої людини (до речі, вже А. Сміт, виступаючи проти втручання держави в економічне життя країни, усе ж зазначав її вирішальну роль у розвитку освіти і науки як умови виробництва, визначав систему стимулів, які сприяли би цьому розвитку. На жаль, праця А. Сміта часто згадується, однак рідко вивчається та використовується при формуванні принципів і цілей економічної політики у деяких державах).