Індустріальне суспільство виникає, як про це вже йшлося вище, у процесі становлення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індустріалізації11 народного господарства окремих країн і регіонів. Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрною або аграрно-індустріальною базою економіки в індустріальні або індустріально-аграрні, де знаходить достатньо широкий розвиток суспільний поділ праці, понад 60 % працездатного населення зайняті у промисловості, а головним робочим органом є руки. Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства наймані працівники масових професій, повязані з випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий самий масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості повязані з переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це насамперед видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, галузі легкої промисловості. Водночас в умовах розвитку товарногрошових відносин, дії ринкових законів індустріалізація сприяє формуванню та швидкому розвитку не тільки господарства капіталістичного типу, але й безпосередньо впливає на всі сфери суспільного розвитку: систему соціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.
Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального суспільства став промисловий переворот першої половини ХІХ ст. у країнах Європи та у США (насамперед у Великій Британії та Нідерландах), повязаний із вибухом технічного прогресу, що дозволило забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масовому виробництві машин і систем [11, с. 62 73]. Внаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, але й змінюється структура галузей і система залежностей у народному господарстві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит населення міст і промислових центрів.
Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес розпаду та трансформації системи економічних відносин феодального типу в країнах Європи, сприяв розвитку капіталістичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої були закладені базові політичні та соціальні інститути нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час. Зокрема, прийнята у 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підприємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи виробництва. У 1804 р. у цій же країні був прийнятий так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору діяльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для впровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.
Одним із перших етапів і напрямків індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактурного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхідного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі. Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою нагромадження капіталу та розвитку потреб, необхідних для розвитку базових галузей промисловості, повязаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі. Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у технологічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, веде до формування та поглиблення низки суперечностей між основними учасниками суспільного виробництва, повязаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої праці, зокрема жіночої й дитячої, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових економічних, політичних і соціальних інтересів.
У процесі індустріалізації почало формуватися і ядро сучасних розвинених країн, насамперед європейських і північноамериканських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15 % населення капіталістичного світу, зосередили понад 70 % його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростання продуктивності праці, політичного укладу та військових можливостей для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці і таким чином забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства. Якісні зміни у структурі народного господарства та в економічній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес індустріалізації носив системний характер, охоплюючи не тільки промисловість, але й сільське господарство та сферу послуг. Зокрема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхідність заміни матеріально-технічної бази аграрного сектору економіки, що, безперечно, послужило основою системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продукції, але й у характері та змісті праці, системі відносин власності12.
У силу обєктивних закономірностей розвитку капіталізму, якісна трансформація продуктивних сил та соціально-економічних відносин в аграрному секторі почалася значно пізніше, ніж у промисловості. Повязане це насамперед з особливостями відносин власності, що склалися тут, отже, співіснуванням інститутів та елементів різних економічних систем (до традиційної включно), відсутністю достатньої кількості капіталів та, до певного часу, інтересу з боку промислового капіталу. Фактично масова активізація процесів індустріалізації аграрного сектору економіки розпочалася вже у ХХ ст., спочатку у США, Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії, а згодом, у 1950-х рр., у європейських країнах.
Важливим чинником спрямованості та якості трансформаційних процесів у народному господарстві окремих країн та в економічній системі капіталізму індустріалізаційного циклу її розвитку стало географічне розташування країн, отже, приналежність їх до певної культурної, політичної, конфесійної традиції тощо. Зокрема, при усій різнобарвності процесів і політики індустріалізації народного господарства та формування індустріального суспільства у Європі (а різниця між окремими країнами часто-густо дуже суттєва, варто згадати в цьому плані Велику Британію, Німеччину, скандинавські країни, Італію тощо) вже у другій половині ХІХ ст., у процесі та на основі потреб індустріалізації, почали формуватися інституціональні основи майбутнього єдиного економічного простору: теоретичні концепції розвитку економічної системи капіталізму, господарсько-правові норми, елементи, по суті, єдиної інфраструктури, виробнича, наукова, технічна, фінансова та інші види кооперації, спеціалізації та інтеграції національних господарств окремих країн, система менеджменту та наукової організації праці тощо.
Саме епоха індустріалізації стала основою виникнення та швидкого розвитку нових форм концентрації та централізації капіталу як у виробничій, так і у фінансовій сфері. Це стосується таких ринкових інституцій, як акціонерний капітал та акціонерні банки, вивіз капіталу та іншого. У короткі терміни в Європі було побудовано понад 4,5 тис. км залізниць, створений океанський флот, перед початком Першої світової війни на країни Європи припадало понад 61 % вартості світового імпорту та 55,2 % світового експорту, вивіз європейського капіталу складав 40 млрд дол., або 88 % загальносвітового потоку (тоді як доля США лише 7 %), із яких близько 14 млрд дол. були вкладені у самій Європі. Зокрема, наприкінці ХІХ ст. зовнішні інвестиції складали 45 % усіх інвестицій у Швеції, 40 % в Італії, 1/3 у Норвегії тощо.
Як зазначають дослідники, на іноземних інвестиціях зросли електрохімічна та електрометалургійна промисловість Норвегії, виплавка сталі в Росії, електротехнічне машинобудування Угорщини, добувна промисловість Швеції, Німеччини, Іспанії, Португалії. Вивіз капіталу не лише сприяв індустріалізації народного господарства окремих країн і, зокрема, країн Європи, але й появі транснаціональних корпорацій, дифузії технологій і менеджменту в країнах поза межами самої Європи, закладаючи таким чином підвалини трансформаційних процесів у середньо- та слаборозвинених країнах, сьогоднішніх процесів глобалізації світової економіки та суспільства.