Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр чим i як слаба.
Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще
Пашка. То таки лiкар, вчений, а то Он i люде всi дякують, що пособля.
Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась
Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, аж занидiла.
Катря. Гуляти то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi
Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, то й вилає добре!
Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й
Пашка(пiдморгує). Там i панич.
Катря. Геть!
Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер
Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря. То що?
Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря(засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря. Отакої!
Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю слухала б i не наслухалась!
Пашка. Бач, для тебе й спiвав!
Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, у дворi була.
Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
Катря(озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий
Пашка. Хiба ти нiколи не була?
Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш я тебе кругом обведу?
Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта краще другим разом.
Пашка. Вигадай ще!
Вихід XI
Михайло, Катря i Пашка.
Михайло(виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.
Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.
Пашка. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
Катря(сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її вона такого
Михайло. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
Катря. Не вiрте, будь ласка
Пашка. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.
Михайло. О? Давно? Що ж такого?
Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!
Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?
Катря. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
Пашка. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.
Михайло. Або краще я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.
Катря. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!
Михайло. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.
Пашка. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?
Михайло. А ви будете обидвi?
Пашка. Авжеж!
Катря(до Пашки). А мати як?
Пашка. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.
Михайло. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, то чого ж?
Пашка. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.
Катря. То й прийду уже.
Пашка. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.
Михайло. Добре, добре.
Катря. Прощавайте, спасибi вам.
Пашка(за хвiрткою). Так прийдете?
Тихо пiшли.
Михайло. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
Вихід ХII
Михайло сам.
Михайло. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!
Завiса
Дiя друга
Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч якась пустка, руїна; за нею темний лiс. Просто крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.
Вихід I
Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.
Дiвчата(сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).
Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!
Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
Неподоба дiвцi до козака та виходити.
Рада б зiрка зiйти, чорна хмара заступає,
Рада б дiвка вийти, так матiнка не пускає!
Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.
Параска. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!
2-а дiвчина. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.
1-а дiвчина. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то як одрiзав.
Прiська. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, i днює й ночує.
Параска. Чого ж панич до неї ходить?
Прiська. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.
Усi смiються.
Не дивно, якби парубок ходив, ну сватати дума; а паничевi звiсно чого
Параска. Чого ж?
Прiська. Тю на тебе! Та вона навiки дурна!
Смiх.
Пашка(сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?
Прiська. Аннушка казала.
Пашка. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?
Прiська. Та ти не дуже-то!
Пашка. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!
Параска. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.
Прiська. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).
Деякi. Та годi вам сваритись!
1-а дiвчина. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?
Пашка. Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!
2-а дiвчина. Грiха не мають!
Пашка. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.
1-а дiвчина. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?
Пашка. Нi, вона, певно, за його не пiде.
Параска. Чому? Вiн такий славний!
Пашка. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося то й ковтай тiльки нишком сльози!