Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.
Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.
Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державної вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.
Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своєю батавою i до неї обернувся тихою мовою:
Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!
Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
До сеї пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за пiвмилi; пан Яскульський ' i пройда, i зух вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину орлине Чарнецьких гнiздо.
Так, так, пiдмiцнив сивобородий дiдусь, учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.
Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграї, розлiзлись загони татарськi, додав хорунжий.
Знати, наважились вони, вiв далi сотник, або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер на всесвiтнiй глум, на поругу i се моя перша рiч.
Не дамося собакам живцем! покрикнула громада. Хiба через наш труп переступлять поганцi!
Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну,-прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
Дорого, дiду, заплатять! зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
Добрий козак.
Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна продовж йому, господи, вiк здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?
А що ж, пане сотнику? спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?
Та голiв двiстi на християнську душу вiдповiв сотник.
Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири не менше чи так, братцi?
Так, так! вiдiзвались деякi весело. А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
Даймо,вставив старий козарлюга, що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось Ну та це пусте спробувати можна.
Тим паче,додав сивий дiд, що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
Так слухайте ж мого наказу, єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого невилазне провалля, а просто добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити потiха вийде, та й годi!
Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
Нащо й краще! пiдмiцнили чупруни.
Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось
Чого не продержатись? Продержимось! пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
Не дамося живцем! покрикнула грiзно жонота.
Зумiємо вмерти, вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!
Батькова дочка! зауважив кобзар.
Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.
Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю
Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху Орисю.
Прощай, доню! промовив вiн переривчастим голосом. Ти знаєш як тебе я люблю нiхто, як бог Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наїздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвiрнi та й спалили з хатою разом.
Пам'ятаю, батьку, велебно вiдповiла Орися. За мене не зчервонiєш,ти, вiр!
Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:
Пора! За мною!
I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку.
Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ
II
Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.
Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина