В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.
А надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання.
На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неї. Спала з неї намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.
Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi її серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неї далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтної темряви заблима якась непевна iскра i згасне
Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй свої замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на її личко блiде; руки їй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль зосталося то таїною.
Нарештi Орися повагом перевела свої очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю i на її виду перебiгла хмарина.
Годi, Катре! промовила вона строго. Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.
Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i її плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.
Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! показала на образ Орися. Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!
Не те, не те!.. вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на її заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше. Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут на самотi натiшитись своїм лютим горем а там уже я не заплачу!
Сором з своїм горем тепер панькатись! ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся. Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi
Не на всiх, не на всiх однаково! гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.
Як неоднаково? навiть схопилась Орися. Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?
Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi вiдмовила, рвучи слова, Катря.
А я чи нажилася? спитала нервово Орися. Туди на муки на страту мiй батько пiшов єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть єдина моя слава i втiха; але глянь я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.
Ох, правда, мовила Катря, гамуючи сльози. I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної ти ще не кохалаї
Ох, правда, мовила Катря, гамуючи сльози. I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної ти ще не кохалаї
Почiм ти знаєш? вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч. А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!
Твоє кохання! нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.
Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру, важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.
Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. Скажи менi хто? Подiлись горем легше буде Коли виплачешся i розважиш тугу завжди на душi легшає
Ти пам'ятаєш того козака Антона Корецького що до нас приїздив у Бар?
А, пам'ятаю, пам'ятаю Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
Так, так!
Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики Тiльки тривай зупинилась вона, мiркуючи Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю ех! Орися нетерпляче махнула рукою. До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?
Квiточко моя, сонечко ясне! благала Катря. Скажи повiдай, хоч кришечку хоч капелиночку!
Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, годилась через силу Орися. Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, я там росла ще дитинкою I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто мати жила кохала, ласкала мене Я її ледве згадаю Потiм наш хутiр спалили матiр теж Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов, каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.
Ну, ну! Що ж далi? допитувалась зацiкавлена Катря.
Що ж? Звичайно став вiн у нас мешкати в другiм хуторi, ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись ну, призвичаїлись, порiднилися ех, та що й згадувати!
Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!
Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий i до Бара ото а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту Ну, ми й покохались.
Так де ж вiн, твiй Антось?
Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже
I ти викинула? Забула його?
Не руш! Годi! сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.
Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне веде якийсь спiв похоронний
Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;
її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi
Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.
Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим їй весело, вона заливається, аж дзвенить, i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.