I як-таки тютюном та на дитину! зiрвався з її уст лагiдненький докiр.
Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.
Мамо, я привчусь засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.
Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.
Орися схопилася його дiгнати; а це її перейняв другий i вдарив; вона в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється:
Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса бий їх!
I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.
А ось друга нiч чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день i нема
А це раптом як затупотить кiньми Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"
Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.
Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.
Червона кров чорнi, обгорiлi трупи жаховитi обличчя стогiн i плач i сиротинна самотнiсть тиша могильна Мамо! Мамо!
Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата
А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери
Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько
Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! вибивається вона з обiймiв.
Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!
Коханий мiй, любий! шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.
Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей
I знов усе лине, зника далi, далi!
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне веде якийсь спiв похоронний
Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.
Не спиш усе, моя ягiдочко? прошамкала вона, наблизившись до Орисi. Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину сили наберись не сумуй!
Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! промовила тихо Орися. А тiльки не спиться менi голову думи обсiли
Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку. Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти Ох, а господь iнакше мiркує
Не надi мною одною його воля свята, а над усiма, вiдiзвалась спокiйно Орися. Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.
Що ти, що ти, моя безталанна? кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
Що ти, що ти, моя безталанна? кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться
Сили, бабусю, у ворога дужi не подолати! А проте хай буде, що буде, що боговi миле а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
Молодесенькою.
А як горiла вона, ти бачила?
Годi! Годi! Господь з тобою Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець
Я засну, бабусю, обезпечала Орися.
Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести
Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других а я то про себе Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.
Нi, нi! Ти вiдпочинь, там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.
Послухаюсь, бабусю, згодилась Орися покiрно.
Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне веде якийсь спiв похоронний
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
Царице безгрiшна! шепотiли уста її тихо. До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!
Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:
Вставай, уже починається!
III
Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.
А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.
Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.
На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.
I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.
Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.