А за мною прожектор, трамвайні ліхтарики, тротуарні світлові плакати й мільйон інших дрібниць. І все це мчиться в химерному колі асоціацій і пливе, мов Сатурн у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією і все, що тут, на землі, загубилось у хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості.
Іду. Синій вечірній город. Азія. Бє годинник. Іду.
БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ
І
Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товариші! Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком
Дех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: Так Розумію Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в пятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок темно, як сажа.
Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-пять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину і приходять потяги до бараків.
І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: Ну, єсть плакат! Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. Кажу прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: Це можна Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: А не брешеш? Навіщо брехати? Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити подивимось. Згодний? Згодний. Дивись Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обовязково приштокати, а далі буде видно.
Окупація слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.
Окупація слово не наше.
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?
Регочеться санітар: Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: Перехрестись. Який мінє антирес? Та хто його знає! Мазій чоловік темний А другий розповів: Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? «Могилу, каже, рив». «Це уночі?» «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: Ну їх до чортової матері! Не звязуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: Мінє що як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого мяса. Не чекали й смерти валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
Мазій і Юхим теж. І через край переливається в палатах стогін чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом. Душить труповий дух. Не чути сміху в палатах. Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груда.
Пройшла Оришка. До Юхима каже: Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: Без сумлєння. І Мазія очима шукає.
Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання. Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються. Котлети, а не баби! От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви окрились? Мінє заставили страждать»). Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!» Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть: Що вам требується? Оліум ріціні? І регочеться. Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що? Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
Набачив Юхим Мазія покликав, убік одвів. Ну, що? Може, передумав? Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе. Напевне, від трупового духу заморока найшла. Згарбаємо не писне! Юхим хвилюється: Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манєра? От падазрітєльной! Одрубав Мазій: Не віриш, то йди!
Заблимали очі: Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання А ти вола, мабуть, перетягнеш Значить, сьогодні?
Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати. Все готове? Все. Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора. Пішли до Оришки: поки стемніє. Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві білій з голубим блиском. В Оришки не очі поросята кувікають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує: Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: Мовчи! Хай сидить. Поспіємо. Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює. Пють воду, прицмокують. Потім відпочивали. Каже Оришка: Чого ти, Мазію, такий непривітливий? Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять хорих переносять. Мовчить. Як пугач. Скоро год у нас, а все однаково й! Це Оришка, і проглинула: Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
Ще пожартували. І от вечір провалився в темряву. Юхим загортався: Мабуть, ходім! Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив. «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела». От Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов. Наставили вуха. Оришка: Кличуть Неначе як хворих привезли. І крикнуло за вікном: Виходь! Юхим досадливе махнув рукою: Подаждьош, не пужар!
Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить. Поліз у кашкет Юхим: Ховай струмент. Діла сьогодні не буде. Пішли за натовпом до рейок.
А під навісом, де вагони, лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото. Метушився вартовий лікар: Ану, хлопці, дружніш! А хлопці й так ледве ходять. Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського мяса, в палатах повно. Вже ніде ставити носилки. Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
У палатах крик: Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. Там уже наставили. Ну, в десяту. А йди від гріха мать твою так! Чого так язиком ляскати?
Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. Багато вас Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: Сматри! І послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами.