У палатах крик: Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. Там уже наставили. Ну, в десяту. А йди від гріха мать твою так! Чого так язиком ляскати?
Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. Багато вас Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: Сматри! І послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами.
IV
Цвинтар невеселе місце в нашій республіці. Вянуть трави біля могил. Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим з лопатою на горі. Інші пішли обідати. От дух, аж сюди чути, сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
Юхим і Мазій цілу ніч вільні копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: Ша! А сам спотикається, як монополька.
За десять кварталів свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу багно крюкнуло. Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность первоє діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків розмірене, мов маятник. Через плече гвинтівка. Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця і не писне. Юхим потер руки.
Із заводу зрідка спотикаються молотки А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: Катєльшики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Дех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. Ну? Сказав суворо й уперто: Отож тепер мене слухай. Ну? От тобі й «ну». Юхим затривожився: Що ти такий падазрітєльной От манера! Каже Мазій спокійно: Цього чоловіка ти мені даси. Це того? Та його ж. Повеселішав. Бери без сумлєння. В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі? Далі звязали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули одїхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого мяса, що все одно скоро підуть у вічність.
Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою звязану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла! Мать твою в боженят піднебесних!
Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою звязану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла! Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
Сволоч ти, і квит!
Повернулись захмарені заулки. Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то не весело. Що тут казати не весело. Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
Дех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
V
Дощ ущух. Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі. Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
З города тягнулись клячі з калом. Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент. Ішли далі. І от Юхим ускочив до Мазія. Шукають з собакою Мазій спокійно сказав: Хай шукають. Ну, а як найдуть? Не найдуть.
Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю, ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: Куди там гратися З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.
А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шеренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного мовчить. А добігла до Мазія загавкала. Вивели Мазія з шеренги.
Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже:- Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: Ну да, живого закопали.
Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло. І от біля ями із завязаними руками стоять Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? Ховає туман. До Юхима: Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це Юхим.
Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: Ух, ти, жидовська пико!
Над цвинтарем проходив туман важкий осінній.
Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського мяса.
Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
Дощ знову вщух