Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива густа, запашна й надзвичайно тепла. Я вірю!
Юліян Шпол, автор комедії, «Катіна любов або будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і дивно! з його капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця». Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я вірю!
ДОРОГА Й ЛАСТІВКА
I
У перспективі дорога.
Праворуч, ліворуч акварелі. Далеко ліс. Дорога до лісу, а може, вбік. Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо. Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві. Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони. Покірно йду за неюКолись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив. Тоді вона дала мені жменю. Та не були то сливи. Було дитинство.
На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (памятаєте?) були голуби.
Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком. І каже голубка: Дорога? Каже голуб: Дорога! Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
Дивлюсь знов на дорогу. За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть. Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба. Але все-таки що з дорогою? І сказав голуб: Дорога? Сказала голубка: Дорога!
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. Коли пройшла тінь і сховала дорогу дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою: Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.
Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
II
Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер. І закрутило, зашуміло в деревах. Був грім то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.
А потім зашумів дощ. Вона шукала світло шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. її хвилювало звичайне світло електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу. Назад! Назад! І в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона?
Ще раз у стелю розписану, а там в знемозі впала. Сиділа. Важко дихала. А її ніжки обгортав килим то східний оксамитовий килим з Турції. Певно, кімната була незвичайна то була кімната в моїй уяві.
А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки. Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
Так! Вона шукала вікна вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю. Була в розпуці її надто тривожило звичайне світло електрика.
Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева. Чи чула вона, як сміялись дерева? Нічого не чула вона. Нічого! Нарешті вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим. Зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима вікно. Вікна не було. І вона вмерла.
А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
За десять хвилин світало. За годину я увійшов у кімнату. Вже ночі не було. Пройшла громовиця, пройшов дощ. Підводилось сонце. Пахло сонцем, пахло життям. Я зідхав глибоко й високо підвів голову.
Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси. То була ластівка.
ЕЛЕГІЯ
«Минають дні, минають ночі»
У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар: нагнав вітер із далеких Альпійських гір, через Карпатські верхівя, через Дунай. Прийшло Різдво. Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної Землі. Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня. І була мряка. І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям: Може, купите газету? Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і давились на старого газетяра.
А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки
Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість. І врочисто залунало по кварталах: Радість! І тоді було як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, імя якій життя. Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж неясні, туманні, мов перший сон за першого мятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима. «Що це?» подумав з тоскою старий газетяр. І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літАле це була ілюзія: натовп таких міських кварталів стояв у суворій мовчанці.
Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий. І ще не любили: зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись. І був ще з ним, із старим газетярем, древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.
Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак. Тоді біля редакції теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами грубим шрифтом суєтились газетярі. Кожний знав: треба скоріш! Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвітній пожар: «Ми на горе всем буржуям мировой пожар роздуєм; мировой пожар в крови Господи, благослови!» треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб жити один день. І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як «колокольчик», пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь! І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети: потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару. На бульварі проходив день. Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечорі старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
А бульваром проходило багато: одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
Тоді над головою колихались гілки акацій була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі. Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл на хвіст. (Мовчиш? Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл на хвіст.
Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно? бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають місяці, роки, тисячоліття в глуху невідому безвість минулого. Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби.