Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.
Так починається день А зима зовсім згнила, і шкульгає різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня. Газетяр теж шукав сузіря Оріону; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова. Так ріс час: у грандіозній боротьбі падали переможні дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали: Що це? Тоска чи радість?
Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами. Так ріс час!
О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає: Невже кінець?
Але не прокинеться світанок. О, я знаю!
Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес. Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні полковий городок степового краю. Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.
Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі туди, де стояв, як л е л е к а, підбитий бурею дуб. Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.
Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр: десь тліє торішній гній. Підводився. За старим газетярем підводились кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота. Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить відомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
Огонь стояв на шпилі ратуші і був надто червоний.
А іноді бачили: брів старий газетяр по дорозі на цвинтар. І думав старий газетяр: Цвинтар? Тоді пахли могили глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
І згнила зима. З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій. І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Пацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому непотрібної будки; за ним древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами.
А з південного бігуна, з Австралії, грізними колонами ще насувались молоді дні, і відступали місяці, роки, тисячоліття в глуху безвість минулого. Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати (О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!)
А потім розлилась ріка. По вулицях тихою степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба. Старий газетяр зажурився. І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили. І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст.
Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції пішов на північно-західні межі. Одступали дні й тягли за собою. І відчув старий газетяр: десь тліє торішній гній. І падали сили. Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб. І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі старечі легені зідхнув і вмер. Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.
Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слідАле біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.
ЖИТТЯ
I
Коли за лісом завяне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він завяне в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі, дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Тому: наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров прадідівська, червона і теж горить.
А от клуні. Так, клуні. В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.
І от: на однім боці Ворскли Дамаївка, на другім хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі Диканька (диканьське пиво й меди опішнянські недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок все одно Над степами гойдається шуліка
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка Гандзя, казали повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків.
Казали:
Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота соломяного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав:
Сарас іди носювати в клуню!
Оксана:
Що ви, тату?
Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками уже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на узгірї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух може, татарський, за двісті літ позадній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці сірі, тихі і далі далі І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами, спідницю закочувала й співала: