Хоч би табаку захватили А тепер і живи, як хочеш. Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною. Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї. Ну, чого ж ти нічого не кажеш? кинув Кажан. Нечипір здригнув. Провів по голові долонею боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові. Чого я нічого не кажу? сказав він. Що ж я буду говорити? От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати. «Треба думати це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув: Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні. А як не поїдуть? Не поїдуть? Ні, як же, поїдуть! Тьху! наче пообіцяли йому сплюнув Кажан. А я кажу не поїдуть! Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною. Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо: Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося? Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив. От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. «Може, його вже забрали?» стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська. Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж. З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки. Кажан знову підвівсь і злосливе сказав: Сволоч! Що ти кажеш? спитав дячок. То кажу, зло усміхнувся той, що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата. А ти що маленький? Не знаєш, куди тоді йти? суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим. Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, приидеться, казав Кажан далі. Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав. Інші, може, вже й розплатились, кинув він. Та й мене не забувай, бо не один ти тут. Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе. В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились нема. Але в другий раз уже Кажан попередив. Хло-о-пці! нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки: Хто там такий? Це я, Ванько Петренячий, долетіло з гущавини і забулькотіло по воді. Чого тобі треба? знову запитав дячок. Та їсти приніс. Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, аби наїстися. Кажан уперед дивиться, очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати. Це Килина сліпа прислала, казав хлопчик, оддаючи клуночка. Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали. Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати! їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав: Мало. А вона казала, що й завтра пришле Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали. А не бачив, скільки їх? спитав Кажан. У нас двоє стоїть Книжку мені подарували а далі ще кільканадцять. А довго вони тут будуть, не чув? Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть А може й ні! Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей. Дядю, чого ви так зблідли? спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито привязані. Діду Кудря, де ви є? проскиглив він жалібно. Дивиться у Кажана знову обличчя почервоніло. Так ти не сам прийшов? зідхнув з полегшенням Кажан. От ще дурне! Чого ж ти не сказав? кинув дячок і подивився в гущавину: Чого ви прийшли, діду? Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти. Ну? Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі! Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають». Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував: Дивлюсь хлопя біжить до очерету. Я за ним. Міркую безпремінно до них. А як догнав призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас. Ще раз пожалів, що на корчах стояти приходиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині. День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито привязані. Діду Кудря, де ви є? проскиглив він жалібно. Дивиться у Кажана знову обличчя почервоніло. Так ти не сам прийшов? зідхнув з полегшенням Кажан. От ще дурне! Чого ж ти не сказав? кинув дячок і подивився в гущавину: Чого ви прийшли, діду? Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти. Ну? Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі! Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають». Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував: Дивлюсь хлопя біжить до очерету. Я за ним. Міркую безпремінно до них. А як догнав призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас. Ще раз пожалів, що на корчах стояти приходиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині. День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
«Кінні», подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід? Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце. Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані. В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет. Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»
V
Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині. Йшла дванадцята година ночі.
Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що приишлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води. Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось награвав на балабайку мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка, човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет. З годину стоять мовчки. Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дошу ріка приймала в себе з радістю й мяко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закамяніла, навіть рухів непримітно було. Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там, усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле. Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька дякона поганенького приходу і тут вирішив помститись. Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага тільки засіб. Правда, «світле й справедливе» з часом стушувались. Але ж Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Вено справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду тому так тепло стало йому. А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду. Кумкали жаби, і знову рипів деркач. Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смішно» пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.