Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши: Що там таке, друже? Кажан мовчав. А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям. Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням. Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось. Що ти говориш? сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі. Хліб із поля звезли, жити будуть Мабуть, байдуже, що і як. Жалієш, що пішов з нами? спитав дячок. Якби не втік тоді, казав далі Кажан, не відповідаючи, то, може, призвів би до діла хазяйство Год мій одпустили Да. Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно. От, скажемо, луки Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть Він дасть Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький. Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл от тобі й трава Травище! Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його. Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав: Це ти в Германії, в пліну? І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі. А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів: Отож і пісок Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак! Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу. Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав. І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».
Куди ви мне призвели? раптом сказав Кажан. Призвели? розгублено спитав Нечипір. Да, призвели Микита їсти не принесе Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні. Якби знати про амнестію. Як воно ну? Мабуть, помилують, кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу. Помилують? Не знаю мабуть, не всіх. Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті. Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало. Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь. Замовкла вже й балабайка. І чує тут дячок напружений голос: Нечипоре! Що таке? Я тебе слухаю. Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? говорить Кажан. Про що? Кому? Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути». А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах. От простягле руку
Ой! розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло. Промайнуло в голові: «любов»
А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кровю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка Потім і її не стало.
Шарудів очерет.
Злочин
Оповідання
Після вечері Кметь вийшов на ґанок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.
Ой! розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло. Промайнуло в голові: «любов»
А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кровю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка Потім і її не стало.
Шарудів очерет.
Злочин
Оповідання
Після вечері Кметь вийшов на ґанок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.
На Кметевих колінах лежала газета. Так було багато років: приходив з роботи, вечеряв і брав газету. Але зараз її не читав: замислився.
Далеко вдарили в дзвін. Розірвані хмари низько стояли над заводським кварталом і, коли поволі брели повз димарі, майже зачеплювали гратики. Там, на сході, над заводом було брудно й сіро. Кметь дивився на хмари, і здавалось йому, що так і з життям: клубочиться, тягнеться, а куди невідомо.
Згадував Кметь, як він жив до цього часу. Він же таки був робітничий ватажок. Всі його поважали, і кожний знав, хто такий Мусій Кметь. Навіть у партійній загальній газеті писав, і, безперечно, до його голосу прислухались. Але от прийшла буря й замела і дорогу, і газету, і рішуче все. Більше від того: сина збила з дороги.
Останній удар був несподіваний, раптовий, незрозумілий. Вертались колись у посьолок після мітингу. Митька йшов попереду. Кметь подивився на цибату синову постать і спитав:
Ну, як подобається?
Кметь натякав на промовця. Він певний був, що Митька похитає головою і скаже:
Я, тату, не знаю!
Але на цей раз син подивився на батька з-під лоба своїми гострими виразними очима й кинув образливо:
Подобається!
Здається, саме тоді Кметь і рішив піти на це темне діло. Саме тоді, здається, така думка майнула в голові, прорізала мозок і сховалась. І зараз, сидячи на ґанку з газетою в руках, Кметь думав про те ж. Він усміхнувся, і обличчя йому нервово перекосилось. Потім подивився на Соньку. Жінка стояла біля повітки й лагодила курям сідало.
Раптом знову бевкнуло. Кметь здригнув.
Праворуч, на заході, як віск, танули червоні плями. Сонце зайшло. Темніло. У сусідськім дворі завив собака, і від того виття Кметеві заскеміло в грудях. Він підвівся, постояв ще декілька хвилин на ґанку й пішов у хату.
В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лампи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.
«Ну, й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому».
Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед великоднем.
Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і
Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав ного впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті. Ще вдарили у дзвін.
«Роздзвонились!» І раптом подумав, що він десять-дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бо ж про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.
Він із злістю подумав про жінку: «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:
Доки будеш там? Чуєш?
Та йду вже!
За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:
А світло чого не горить?
А я почім знаю, де в тебе гас стоїть, буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.
Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:
Чого ж ти не лягаєш?
Кметь одвернувся до стіни й мовчав.
Кажу, чого не лягаєш?
Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже шиє.
І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.
Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.
Отже, він обовязково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за девятнадцять років він навіть не замірявся на неї. Кметь подивився на жінку і глухо промовив: