Він із злістю подумав про жінку: «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:
Доки будеш там? Чуєш?
Та йду вже!
За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:
А світло чого не горить?
А я почім знаю, де в тебе гас стоїть, буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.
Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:
Чого ж ти не лягаєш?
Кметь одвернувся до стіни й мовчав.
Кажу, чого не лягаєш?
Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже шиє.
І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.
Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.
Отже, він обовязково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за девятнадцять років він навіть не замірявся на неї. Кметь подивився на жінку і глухо промовив:
Що ти робиш?
А твоє яке діло? спокійно сказала Сонька.
Таке діло, що люди до свят готовляться, а ти з єрундою розважаєшся.
Що з тобою? здивувалась та. Чого тобі треба?
А того треба, що в людей свято пройде святом, а в нас і на перший день черствим хлібом давитись прийдеться.
Жінка нічого не розуміє.
Відкіля це ти взяв? Я ж одержала святкову пайку.
Одержала! кинув іронічно Кметь. Цим нагодуєш!
Сонька рішуче не може зрозуміти, чого від неї хоче чоловік. Рухи їй нетерплячі, очі заблищали. Вона положила кофту, підійшла до столу і спокійно спитала:
Ну а де ж більше узяти?
Кметь мовчав.
Ну, кажи ж, де? Я піду дістану!
Люди дістають, значить, можна! кинув Кметь.
Сонька сплеснула руками:
То ж люди, а то ми. Люди знаєш, як дістають? День робить, а десять спекулянчить. Може, і мене поженеш туди? Як по-твоєму: і я буду шльондати по вагонах?
Кметь цілком погоджується з жінкою. Та почуває він, що підійшов якраз той момент, коли можна підвестись і, зціпивши зуби, замахнутись на Соньку.
А чим же ти краща від людей? задерикувато кинув Кметь.
Що ти, розуму тронувся? скрикнула Сонька. Хто тобі дав право мене в курви приписувати? Прошу: «чим краща»? А тим краща, що не поїду я таскатися по станціях.
Кметь став біля столу, його гострі очі дивились униз, брови йому піднялись стрілками до чуба, а по смуглявих щетинистих щоках проходили нервові зайчики.
А як заставлю? Що скажеш? і він зціпив зуби.
Сонька здвигнула плечима:
Не задавайся! Все одно діла не буде.
Чого ж це? Може, в «совіт» подаси жалобу? сказав Кметь і усміхнувся.
На чорта мені твій «совіт» здався! Не буду спекулянчити от і все.
Кметь одійшов до дверей і, вийнявши з кишені кисет, почав крутити цигарку. Та знову згадка про те, що Сонька може так чи інакше пошкодити його справі, знову ця згадка викликала лють, і тоді він кинув задерикувато:
З кофтами возжається! Нема того, щоб діло робити.
Але Сонька вже мовчала. Вона раптом зрозуміла, що з чоловіком діється щось неладне.
Кметь скрутив цигарку. Він не запалив її і тільки тримав у тремтячих руках. Так пройшло декілька хвилин. Раптом він рішуче пішов до жінки й крикнув:
Вставай!
Сонька від несподіванки мало не підскочила.
Що таке? і поставила на нього свої широкі здивовані очі.
Вставай, кажу!
Та встала ж! розгублено бурмотіла жінка, нічого не розуміючи. Кофта впала додолу, а червоне обличчя враз їй зблідло.
Кметь, як шуліка, дивився на Соньку своїм гострим поглядом і думав: «зараз ударю». Але рука не підводилась, ніби її паралізувало.
В цей момент хтось завозився в сінях. Жінка почула це, і одразу ж їй одійшло.
Що ти, збожеволів? сказала вона й нахилилась по кофту.
Але Кметь вмить розмахнувся з усієї сили й спустив кулака на нахилену Соньчину голову. Удар не досяг цілі, і кулак зачепив тільки хустку. Кметь не вдержав рівноваги і ледве-ледве не впав на підлогу.
А в кімнаті вже стояв цибатий хлопець і здивовано дивився на Кметя. Очі йому теж блищали, і на матовім молодім обличчі появились червоні плями. Він держав в одній руці долото, а в другій кошик із недоїденим шматком хліба.
Митю, подивись на батька! підійшла до нього жінка, затуляючи однією рукою голову. Потім раптом кинулась на ліжко й заплакала.
За що? Що я йому зробила? За що?
Митька зиркнув на батька. Той сидів на лаві, знизивши вії, і знову крутив цигарку. Руки його й тепер дрижали.
Сонька змовкла, і в кімнаті стало так тихо, ніби в забутім нежилім помешканні. Тільки цвіркун вистукував свою одноманітну пісню.
Митька підійшов до скрині й положив на неї кошик і долото. Потім зняв засмажену сорочку, кинув її на піч і вдяг чисту. Все це він робив просто, невимушено.
Тоді підвелась Сонька і, дивлячись кудись поверх голів, запитала сухо:
Будеш вечеряти?
Давайте! сказав Митька.
Сонька подивилась на сина червоними сухими очима й сказала:
Чого ж ти так запізнився?
А хіба вам тато нічого не говорили?
Кметь здригнув. В Митьчинім голосі йому почулось щось насмішкувате.
Що там таке? просто, ніби нічого й не трапилось, звернулась жінка до Кметя.
Кметеві не хотілось відповідати, але той тон, з яким звернулась до нього жінка, підкуплював, і він не міг мовчати.
Та то ж прохали на зверхурочні зоставатись, сказав суворо Кметь і тут же подумав: що йому? От він ударив Соньку і ніхто не посміє йому на це сказати щось. Не хоче на зверхурочні теж нікому нема діла.
А чого ж батько не остався? звернулась мати до сина.
То хай тато й скаже!
Митька кинув це недбало, наче його зовсім не цікавило, чому його роботящий батько не хоче на зверхурочні зоставатися. Але Кметь добре розумів, що син бавиться з ним, глузує з нього. О, він добре знає, чого хоче Митька: Митьці хочеться, щоб його батько день і ніч працював на користь ненавидних йому, що покалічили його життя. То байдуже, що Митька ніколи з ним не говорив про це. Кметь і без нього знає, чим дихає його син.
І знову наростала лють.
А в тебе що язика нема? кинув грубо Кметь. Митька положив ложку на стіл і сказав:
У мене, тату, єсть язик. Та ви ж самі вчили мене, щоб я даром не ляскав ним. Я ж почім знаю, чого ви не зостались на зверхурочні? Як узнаю, то тоді й скажу.
Сонька сіла на стілець і питливо подивилась на Кметя.
Не ляскав! кинув зневажливо Кметь. І тут же подумав: «він скаже!»
Що він скаже? І раптом здригнув. Може, син знає, що його батько надумав? Так ні, цього не може бути. Відкіля він знає?
На вулиці бахнув постріл.
Що це кожну ніч стріляють, сказала Сонька. І коли вже цих бандитів не буде?
Кметь додивився на жінку. «Бандитів! Вона теж щось розуміє! Сволоч!» потім він підвівся і побрів із хати.
На другий день Кметь не пішов на роботу: він буде говіти. Почуття незадоволення й тривоги не залишали його ні на одну мить. Воно й зрозуміло: думка про злочин гнітила його, а все складалось так, що він мусив одтягувати цю справу. Головне ж, у нього було дуже замало пороху, а він хотів зробити щось грандіозне. Кметь уявляв собі цілий потоп огню. Це, безперечно, буде щось надзвичайне.
Того ж дня Кметь помітив, що Митька, ідучи на завод, чогось посміхнувся, і Кметеві здалось зловтішно. Невже син догадавсь, чому батькові так забажалося говіти?
З Сонькою після сварки він почував себе краще: жінка тепер не посміє розпитувати його. Правда, було якось не по собі, бо Сонька не тільки нікому не скаржилась на нього, але й поводилась так, ніби між ними нічого й не було. І не розумів Кметь цього, бо навіть Кирпанева жінка і та вже вміла постояти за себе.
Цілий день Кметь ходив по базару й розпитував у людей, де йому можна дістати пороху. Кожному він додавав:
У нас на річці дикі качки сидять, хочу набити на празник.
Всі йому, звичайно, вірили, і ніхто не звертав особливої уваги на цю людину з хворобливим блиском в очах. Тільки якийсь солдат зауважив:
Тепер, товаришу, дичі бити не можна. Стріляти будете після Петра.
Кметь запамятав це й розпитував ще обережніш.
До обіду базар так розрісся, що загатив трохи не всю вулицю. Як комашня, метушились люди на великому плацу.
«От тобі й нема свободної торгівлі», із зловтіхою подумав Кметь. В кожнім крамарі він тепер бачив свого спільника.
Півфунта пороху він усе-таки дістав. Решту рішив дістати завтра. А ввечері, коли задзвонили до сповіді, Кметь пішов до церкви.
Біля дверей він перехрестивсь і побрів у темний куток. Як і кожна випадкова людина, він почував себе серед ікон якось ніяково.