Чи придивлялися ви коли-небудь до котрогось дерева? Його стовбур нагадує наше тіло. Від цього стовбура відгалужуються такі собі ноги, що вгрузли в землю, і такі собі руки, що тягнуться до неба. Ноги це корені. Ними не ходять, але вони прагнуть укоренитися в свій світ вельми розумно. Сьогодні я бачила дерево, що росте серед скель, пробиваючись корінням між розколин і уникаючи твердіні каменя. Ці ноги-корені торують собі шлях, як і наші ноги, але це шлях стабільності, від якої залежить живлення, а від живлення саме життя.
Гілки це руки з зеленими пальцями. Дерева рослини, які сягли вищого стану еволюції, завжди перебувають у молитві. Вони моляться небу, зорям; славлять вітер, який їх пестить, і гомонять з пташками й комахами, які їх навідують. У дерев немає голови Вони ще не можуть мислити, проте можуть відчувати. Попри омани Майї, що не день більшає людей, котрі знають, що дерева тріпотять і відчувають нас. Краса якоїсь хатньої рослини великою мірою залежить від нашого догляду і ласкавого поводження.
У рослин немає голови, але вони покірно прийняли від Бога розум. Квітка вбирається в різні барви, бо вміє дослухатися до голосу Майї і розуміє, що без цієї приваби не буде нових квітів. Квітка розчулює вітер і пташок, і вітер та пташки прилучаються до любовної гри між квітами. Пилок перелітає туди-сюди; так само насіння, і повторюється одвічна гра життя, аби ніколи не зник з лиця землі зелений розмай.
Листочки живляться сонцем; вони обертаються горілиць до короля світил, а легенями донизу, аби не вдихати пил, що його здіймає вітер. Листя вміє жити і вміє вмирати. Пожовтівши, воно падає на землю, граційно танцюючи, але завжди додержує мудрого добору, починаючи зі старих і нижчих гілок задля того, щоб молоді і вищі перетривали.
Квітка теж живиться сонцем, і повсякчас повертається до нього своїми пелюстками, щоб збагатитися цим небесним золотом. Потім, по завершенні свого циклу квітування, коли все в ній немов помирає, вона поступиться місцем плодові, що народиться із самопожертви квітки. А коли плід засохне і почне руйнуватися, з нової самопожертви виникне чергова насінина, яка, впавши в землю, пустить нові корені, нові стебла, нові молитовні рамена, а квіти і плоди стануть новими молитвами.
Рослини криють у собі величезні таємниці. Вони мають неймовірні чесноти, яких ми, люди, засліплені грою Майї, не годні поцінувати. Ми живимося рослинами, але надто мало знаємо їхні властивості. Одні рослини лікувальні, інші отруйні. Вони ані погані, ані добрі, вони просто мають свої властивості. Одні діють як снодійні, а інші пригнічують; одні плоди солодкі й смачні, інші кислі й несмачні. Але кожна рослина для чогось слугує, кожна має свою функцію, яку сумлінно виконує, а ми навіть уявлення про те не маємо.
Давні мудреці вміли розмовляти з рослинами і перейняли від них багато чеснот та незвичайних властивостей. Так, вони були мудрецями, а ми жертви ігор Майї. Так, вони готували дивовижні зела, а для нас існує лише марна самопожертва квітки в букеті.
Рослини не самотні створіння. Навпаки. Стільки різних істот живе в них і завдяки їм! Придивившись, ми побачимо сотні комах, що повзають у гіллі, аж до коріння, і, звісно, серед барвистих квітів та плодів Дослухавшись, ми почуємо щебетання пташок, які ховаються в їхніх кронах. Та й чи можна уявити дерево без гнізда? Дерева це оселя птахів, і коли заходить Сонце, розпочинається теркотіння пташок, які пурхають у пошуках прихистку на гілках
Ми, люди, коли нам дозволяє Майя, теж прихильно ставимося до рослин. Ми живемо з ними, ми живимося ними, заквітчуємо себе і напахчуємо ними свої оселі. Гуляємо серед них і шукаємо під ними затінку влітку, а восени прихистку від дощу.
Існують навіть невидимі для нашого ока створіння, що, мов ті нематеріальні гномики, ховаються серед гілок, вдячні істоті дерева, що прихищає їх.
Чи помічали ви коли-небудь, яке тепле дерево? З дерева роблять колиску, і з дерева роблять труну У дереві є щось від життя і щось від смерті, щось від руху і щось від супокою. Це відображення опірності та розпросторення рослин
Зупинившись і провівши руками по своєму стільцю, своєму робочому столі, відчувши під своїми пальцями тепло дерева, памятай, що то була жива істота, яка віддала свою силу та опірність, щоб і далі слугувати не тільки іграм Майї, а й іграм та потребам людей.
Тварини
Тварини
Таки дивовижне це царство Природи, де первинність чуття спричинює у людей найрізноманітніші емоції до тварин! Їх бояться, їх люблять або виявляють до них байдужість, але рідко ними захоплюються, хоча для цього достатньо помітити те, як Майя зорганізувала цю осібну форму життя.
Розмірковуючи про тварин, ми додержуємо двох супротивних поглядів: або це небезпечні звірі, від котрих треба тікати чи спробувати їх вбити; або це нижчі (звісно, стосовно людей) істоти, котрих ми можемо упокорити і використовувати без докорів сумління. Десь між цими двома поставами усі інші можливі варіанти. Тварин убивають вже не тільки з метою захисту від них, а з суто спортивного інтересу; полюють на них вже не для того, щоб прогодуватися, а задля задоволу стріляти в живу істоту. Тварин часто мордують боягузи, котрим бракує сміливості помірятися силою з іншими, дужчими людьми.
То чи не означає це, що Природа пустила на цей світ тварин тільки для того, щоб вони наганяли на нас жах або, навпаки, служили нам? Може, Майя просто вправляється, аби дати людям економічний стимул?
Подивімось, чи за опоною ілюзії не приховується ще щось.
Вважається, що тварини не наділені розумом і не можуть мислити. Власне, так воно і є, хоча ми й не знаємо, погано це чи добре. Насправді, відсутність розуму тваринам більше на користь, ніж на шкоду.
Розум лише на заваді розвиткові природним інстинктам і чуттям тварин.
В інстинктовому плані для тварин головне їжа, самозбереження, відтворення свого виду, опікування упродовж певного часу своїм потомством та вміння гідно помирати, коли настає час.
Деякі тварини їдять донесхочу. Але не гоже їм дорікати, адже це такий собі інстинкт економії, що змушує їх припасати про «чорний день». Одні ховають харчі в печерах і криївках, інші у власних шлунках або в спеціальних мішках за щокою. Людська прожерливість тваринам не властива. У них природний їстівний інстинкт, а не якесь збочення. Якщо тварини й убивають, щоб годуватися, то, принаймні, роблять це не для свого задоволу; їх спонукує необхідність.
Тварина нападає захищаючись, а не заради самої сутички. Вона захищає себе або своє дитинча, але, коли не вбачає в людині якоїсь небезпеки, рідко нападає на неї чи вбиває. Це інстинкт саме захисту, а не душогубний спорт.
Задля безпеки тварин Майя надала їм тисячу й один спосіб маскування, адаптації до барв довкілля. Таким чином вони виживають у середовищі своїх природних ворогів інших тварин, а також вороже налаштованих людей. Хіба ви не бачили комах, які прибирають забарвлення листя? Або очі пугача, що їх вночі важко відрізнити від світляків? А хіба вам не доводилося бачити, як непомітно шмигляють у лісових хащах смугасті тигри й дикі коти?
Майя допомагає всім, і, тим не менш, велика риба поїдає меншу. Скрізь у природі ми зустрічаємося з очевидною жорстокістю ще однією ілюзорною грою існування. Перемагає сила. Але кожна тварина має щось для захисту від сильнішого напасника; кожна має свій спосіб оборони. Просто треба вміти користатися зі своїх можливостей.
Усі тварини від найдрібніших комах до найбільш розвинених ссавців мають основний інстинкт відтворення. Що ж до останніх, які найближчі до людської природи, то ми можемо ще раз упевнитися, що їм властивий інстинкт, але в жодному разі не хтивість. Тварини паруються і розмножуються в найсприятливішу для розвитку потомства пору року. У цей час вони шукають собі пару, і немає такої сили, яка б стала їм на заваді. Але по завершенні цього періоду тварини повертаються до звичного життя, бо у них немає потреби в насолоді від статевого акту заради самого акту, від парування без потомства.
Ми могли б навести безліч прикладів надзвичайного піклування тварин про своїх дитинчат. Але самиця піклується про своє дитинча, коли воно ще безпорадне. Ставши самостійним, воно вважається дорослим і «живе своїм життям», а мати повертається до свого. Тварини не знають власності, вони мають тільки чуття материнства та піклування, що має своє логічне завершення разом з завершенням природного циклу подорослішання.
Усі тварини вміють помирати, і роблять це покірно й спокійно. Бувають, звісно, якісь ознаки суму, але не розпачу. Тварини не мислять і, можливо тому, не беруть під сумнів своє власне безсмертя. Вони приймають свої життьові цикли і проживають їх несвідомо. Вони «відчувають» життя, а не «продумують» його. Тому ми не помічаємо у них тієї депресії, від якої так потерпають люди.