У тварин існує два типи розуму. Перший належить до особистого інстинктового розвитку і змушує доцільно діяти в кожний момент свого життя, що робить тварин «знавцями» у своїй царині зроду. І другий немов запозичений, вищий, ніж зазвичай має цей вид. Це щось подібне до «групової душі», яка спонукує до вельми розумного поводження, що викликає подив навіть у людей.
Річ у тім, що гра Майї досконало зорганізована. Камені, у своєму світі непорушної матерії, мають певні ознаки руху, який колись станеться з ними; відтак вони стискуються і розширюються. Рослини, укорінені природою в землю, виказують під час цвітіння більшу чи меншу чутливість, залежно від того, як їх доглядають. І тварини, у своєму світі емоцій, мають ознаки розуму, що їм вготувало майбутнє. Так само і наділені розумом люди мають ознаки надраціональних етапів, які стануть можливими в часі постійної еволюції. Можна навести безліч прикладів вищого інтелекту тварин. Чимало вже сказано і написано про життя мурашок або бджіл. Дивовижними виявились і дослідження польоту птахів, міграційного інстинкту, що провадить їх з одного краю планети в інший
Тварини мають інтелект, щоб дати раду несподіваним ситуаціям, обійти перешкоди, загоїти рани, знайти дорогу додому, перебігати невідомими для себе шляхами. Вони мають якийсь внутрішній «радар» значно давнішого походження, ніж їхній світ здорових інстинктів і щирих емоцій. Цей радар є своєрідним архетипом розуму, практичного і необтяженого інтелекту, трохи відмінного від того, який нині використовуємо ми, люди. Це можна назвати «груповою душею» або «вищим розумом» тваринного світу.
Приділимо трохи уваги емоціям тварин, які відіграють у їхньому житті головну роль.
Тварини не однакові. Як і в людей, рослин та каменів, серед них є більш і менш еволюціоновані. Зазвичай ми вважаємо, що найбільш еволюціоновані ті тварини, яких ми маємо за домашніх. Вони живуть з людьми, додержують їхніх законів, шанують людей і люблять.
Але мова не про вірність приручених тварин. Звісно, ми не заперечуємо їхньої вірності. Адже, коли ми хочемо навести приклад вірності, то який сором! не можемо не згадати тварин
Але, як на мене, тварини обожнюють людей, бо ті уособлюють для них Бога. Рослина це бог для каменя, а тварина, до певної міри, для рослини. Відтак, людина це бог тварин, це довершена істота, до котрої колись можна дорівнятися.
Домашня тварина любить своїх богів, а коли зустрічає «свого бога», свого владаря, то навіть слова «любов» замало. Це любов без застережень, без вимог, без досадування. Це просто любов
Хіба ви не бачили, як ці тварини ходять хвостом за своїми владарями? Хіба ви не бачили, як вони захищають їх ціною власного життя? Хіба ви не бачили, як вони фетишують їхнє вбрання, їхні запахи, їхній голос, усе, що їм належить? Як вони нашорошують вуха на саме лиш слово господаря?
Незважаючи на те, що Майя грається з нами і нашими чуттями, незважаючи на те, що наш інтелект досі формується, ми маємо добру нагоду для того, щоб повчитись у тварин.
Нам досі багато чого бракує, щоб стати «людьми одомашненими», людьми еволюціонованими. Нам не так просто схилити чоло перед своїми богами, як то роблять тварини. І хоча ці боги і являють себе нам, ми їх не любимо і не коримося їм. Божі закони для нас є чистісінькими абстракціями, а святе писання звичайнісінькою умовністю. Ми не знаємо справжньої святобливості і справжньої вірності. І якби нам довелося вибирати, чи жити, як усі живуть, чи покласти своє життя за богів, людський егоїзм, «пріоритет розуму» змусили б нас обрати перше.
У тенетах ілюзії ми не добачаємо істину. Якщо тварини щирі й природні у своїх інстинктах, у своїх емоціях та в своєму початковому інтелекті, то чому б нам не застановитися над їхньою святою любовю до Бога? Чом би й нам не керуватися подібним інстинктом, що непомильно шукає вищого? Може тоді, нарешті, розум для чогось придасться
Людина
Людина це істота, яка, можливо, найбільше заплуталася в тенетах Майї.
Причина в тому, що вона має, за законом еволюції, щось від каменя, щось від рослини, щось від тварини і щось, власне людське. Від каменів ми маємо тіло, матеріальна будова якого анітрохи не різниться від будови скель та землі. Від рослин маємо можливість життя і зростання. З тваринами у нас однаковий чуттєвий світ. Натомість розмисел властивий тільки людині, хоч їй і бракує досконалості тіла, життєздатності та емоційності. Розум людини ще молодий і досить немічний, бо дозволяє легко себе ошукати, потрапляючи в тенета ілюзії.
Таким чином, людина має свої переваги і, водночас, проблеми трьох світів, які передують їй на шляху еволюції. До цих трьох проблем долучається її власна проблема ймовірність опинитися в пастці Майї. Людина ловиться в неї, як камені, як рослини, як тварини і як власне людина.
Але ця причетність до знаних нам життьових світів не єдина причина того, що людина стає іграшкою ілюзії. Вирішальну роль тут відіграє непевність становища людини.
Уявімо собі людину, яка намагається видобутися на гору, і посеред шляху починає втрачати рівновагу. Їй все одно чи підніматися далі, чи повернутися, бо що позаду, що попереду відстань однакова. Але їй тремтять ноги без твердого опертя, а рукам нема за що вхопитися. Ані стати, ані піднятися. Людина розіпнута в просторі ногами на землі, а руками в небі в облудній рівновазі міжпросторя.
Їй простіше впасти, ніж піднятися
Відтинок подоланого шляху можна порівняти із пройденою людиною еволюцією, з усіма її набутими досвідченнями світу каменів, рослин, тварин і самої людини. Відтинок, що його ще треба пройти, це завершення еволюції. Якщо пройдений шлях вважати матеріальним досвідченням, а подальший шлях духовим, то стає зрозуміло, чому легше впасти, ніж піднятися Для цієї серединної людини сила тяжіння матерії більша, ніж сила тяжіння духу.
Зі свого серединного місцезнаходження, але не рівноваги, людині ближчий матеріальний стан скелі, дерева чи звіра, ніж прекрасне майбуття одуховленої істоти. Хоча вона прагне еволюції, це вимагає від неї неабияких зусиль. Хоча вона прагне стати кращою, їй лячно відкинути все те, що досі було її життям. У своєму осліпі, спричиненому Майєю, вона хоче богувати, лишаючись людиною.
Це все одно, якби камінь захотів стати рослиною, не звільнившись від незрушної ваги свого тіла, або якби дерево захотіло стати твариною, не позбувшись свого коріння в землі.
Дати раду непевній рівновазі означає для людини жертовність з примусу. Щоб здолати решту шляху нагору і мати вільні руки, слід позбутися всього зайвого, бо в час сходження все заважає. Те, що спершу було патерицею, стало тягарем. Щоб бути людиною, не гоже поводитись ні як камінь, ні як рослина, ні як тварина. Усе це належить минулому, проте може прислужитись і в теперішньому, але не домінуючи в ньому Щоб стати надлюдиною, треба перестати бути людиною. Щоб озватись на прадавній поклик душі, поклик, що лунає здалеку і спонукує нас зробити ще крок, слід відмовитися від так званої рівноваги хреста у просторі. Одне слово, треба наважитись, треба визначитись, треба вибрати.
Тому Майя грається з людьми людьми, які одвічно вагаються. А для того, щоб грання було цікавіше, вона щораз побільшує відчуття непевності, а плетиво тенет неймовірної ілюзії видається останнім порятунком, хоча насправді це міцне павутиння.
Тому Майя грається з нашими чуттями і нашим недійшлим розумом, змушуючи нас бачити те, чого немає.
Чуття вводять нас в оману, і не тому, що вони неналежно функціонують, а тому, що ми надаємо їм більшого значення, ніж вони того вартують. Дотик, слух, зір, смак та нюх корисні для того, щоб оцінювати певні елементи нашого довколишнього світу і усвідомлювати їх. Але коли до простого пересилання усвідомлених чуттів ми додаємо емоції прихильність чи відразу, або вдаємося до надмірного раціоналізування, то чуття спотворюються, а образ, що добувається до нашого розуму, не відповідає реальності. Це ще одна ілюзія, до якої активно прилучилася Майя. Ми бачимо вже не якийсь певний колір, а те, що нам подобається або ні; ми чуємо не просто звук, а намагаємося визначити його тривалість
Хто ж бо так розладнав функцію чуттів? Емоції та розум. Або ще простіше: розум, яким ми, люди, послуговуємося і який важко назвати ясним, розум, упокорений егоїстичними емоціями. Недарма давні мудреці казали, що «розум це пан над чуттями». Своєю «вищістю» він претендує на панування над усім, що може осягти у вітальному плані. Але це розум хисткої рівноваги, розум, який досі не забув свого тваринного етапу розвитку, унаслідок якого він підвладний пристрастям. Це розум, який ледь-ледь добачає свою вищу майбутність. Він панує, як егоїст. Мавши пана, яким є наше Я, і догоджаючи нам своїм егоїзмом, насправді він слугує виключно Майї.
Пасткам, в які може втрапити людина, нема ліку. І що більше чуття і розум викривлюють наше бачення, то більш небезпечними стають пастки. Наше тіло вже не таке просте, як камяна брила. Воно має значно вищі за свої можливості потреби. Але ці тіла наснажуються пристрастю, а виснажившись, передчасно гинуть. Людина не просто їсть, спить, пє чи кохається, «як тварина», а куди гірше.