Пасткам, в які може втрапити людина, нема ліку. І що більше чуття і розум викривлюють наше бачення, то більш небезпечними стають пастки. Наше тіло вже не таке просте, як камяна брила. Воно має значно вищі за свої можливості потреби. Але ці тіла наснажуються пристрастю, а виснажившись, передчасно гинуть. Людина не просто їсть, спить, пє чи кохається, «як тварина», а куди гірше.
Ми живемо в постійній перенапрузі, а з огляду на свою неспроможність бути такими ж щасливими, як рослини, метушимося, задихаємося, потіємо, шарпаємося, не дбаючи про своє здоровя, яке оплакуємо, лише коли його втрачаємо.
Що ж до емоцій, то вони мають над нами таку владу, що затуманюють нам голову. Посилюючись і примножуючись, заволодіваючи тілом і обертаючись пристрастями, вони спотворюють єство людини. Вона не годна мислити, розмірковувати, аналізувати, зважувати і приймати рішення. Пристрасть вимагає всього, і так само руйнує все, навспак використовуючи наші сили. Розум вважає, що він мислить, але інерція матеріального світу, яка його захопила, робить його обважнілим і безвільним. Розум втрачає властивість мислити. Він піддається громадській думці, сфальшованим ідеям, моді, доки зовсім не зупиняється в розвитку. Він стає старим, заржавілим годинником з нерухомими стрілками, і, тим не менш, завжди якась наївна, збита з пантелику людина запевнятиме, що це годинник. Але навіщо нам годинник, який не показує час? І навіщо нам розум, який втратив звичайну здатність спостерігати, порівнювати, пізнавати, розрізняти?
Десь на дні цієї людини, яка потрапила в пастку інерції, глухо скімлить слабке створіння, навіть слабше за молодий розум марнославний і гордий своєю всевладністю. Це іскра духу, яка прагне бути почутою Це дещо прадавнє, що намагається скинути опону Майї із засланих очей Це іскра духу, що жевріє, але криє в собі приховані потенції для розвитку і справжнього могуття. Це ледь чутний звук, що обернеться ревищем буревію. «Це струмочок, що провіщає потік» Це людина.
Природа
Для людини немає нічого природнішого, ніж сама Природа. Але не в філософському сенсі цілковитої відповідності упорядкованому плану еволюції та вищому законові. В розумінні людини природа створена для неї. Все існує суто для добра людини або для того, щоб вона мала з того користь.
Усі нижчі стосовно людини світи, з котрими ми співіснуємо в межах самої Природи, у владі людини. З каменями можна робити що завгодно; рослини добрі в їжу або для виготовлення речей, а тварини, ясна річ, теж для їжі або для різних робіт. Земля існує для того, щоб проростало загорнуте в неї насіння, або для того, щоб обдаровувати нас прихованими в її надрах багатствами. Мені навіть доводилося чути, що зорі на небі слугують з Божої ласки людям, які подорожують вночі. Якщо це звичайний поетичний образ, то це прекрасно. Але якщо це утилітаризм, чого я дуже побоююсь, то виходить, що зорі призначені для того, щоб світити, бо ЛЮДИНА вінець творіння недобачає вночі
Міркуючи так, ми потрапляємо в тенета Майї і, не вміючи читати у відкритій книзі Природи, обриваємо її внутрішнє листя та її покрив без найменшого жалю, а нині і без будь-якої користі.
Природа це сцена, на якій ми можемо втілити наші власні сьогоденні досвідчення. У цьому світі живуть, відчувають і являють себе не тільки люди, а й камені, рослини, тварини, зорі Людина ще одна з багатьох сходинок, що утворюють велику драбину еволюції. І хто знає, чи не існують у Природі ще якісь, вищі за людину, істоти, яких ми не годні добачити? Якщо ми бачимо так багато, то чом би нам не бачити і все те, що вище за нас?
Але матерія прибирає незліченних форм. Деякі з них конкретні й видимі, інші непомітні для нашого ока. Коли на небі яскраво світить сонце, засліплюючи нас, ми не заперечуємо існування зір. А коли на землю опускається лагідна ніч і на небі спалахують зорі, хіба ми заперечуємо існування барв? Часом одні речі видно, а інші ні. Часом одні речі являють себе, а інші ні. Але всі вони існують. Залежить від часу і від нашої здатності бачити, від розуміння і навіть від еволюції.
Мало бачити, щоб розуміти. Брак розуміння і мудрості неабияк позначається на баченні. Для того, кому життя є питанням матеріального існування, Природа німа. Для того, хто почав внутрішньо пробуджуватися, Природа, як ми вже зазначали, є відкритою книгою, що містить в собі неосяжність знання. Якщо байдуже дивитися на листок дерева, він нічого не скаже. Але якщо придивитися до нього пильно, нам увиразниться сила-силенна доцільних деталей форми життя цього листка. Колір, форма, розмір, прожилки, спосіб вбирання повітря й сонця усе це життьові покази розуму, який керує цією вітальністю.
Таким чином, цілком можливо, що засліплені Майєю люди не добачають вищих за нашу форм життя, бо ми дивимося на Природу з байдужістю невігласа. Варто лиш струсити з себе важкий сон, щоб зрозуміти.
Подібно до того, як у камені міститься майбутній рух дерева; подібно до того, як у рослині дихає майбутня чуттєвість тварини; подібно до того, як у тварині закладений майбутній розум людини, так і в людині присутня майбутня духова мудрість надлюдини. Варто лиш струсити з себе важкий сон, і майбутнє завібрує в нас. Варто лиш розплющити очі, і ми побачимо, що людина, обтяжена багатьма вадами, не може бути останньою і довершеною моделлю Природи. Варто лиш захотіти, і ми помітимо в собі ознаки майбутнього. Це майбутнє вже може бути втілене в якомусь вимірі, в якомусь ключі нашої власної Природи, яку ми на часі не знаємо.
Небо і земля це сцени Природи з нескінченними формами явленого життя. Вони беруть від неба космічну силу зоряної містерії містерії майбутнього. На землі вони сягають корінням в іншу, давнішу містерію матерії. Усі форми життя, згідно з Платоном, мають в собі трохи від того і трохи від того, трохи від матерії і трохи від духу, а ми переживаємо драму досягнення достеменної рівноваги між ними.
Усі форми життя, як і ми, люди, мають матір і батька. Мати це горизонтальна земля, щедра і життєдайна, яка прихищає нас і жертовно й мовчазно задовольняє наші потреби. Батько це вертикальне небо, що кличе нас вгору, змушуючи підводити очі. Він не прихищає, він вимагає від нас самопожертви, не попускає, а обіцяє благотворні випроби. «Через терни до зірок»