А потім я побачила його очі.
Він у відчаї зацьковано озирався на всі боки. Сірі, вкриті червоною павутиною капілярів, очі зі зліпленими віями блукали по колу, не знаходячи ніде й іскри підтримки, і наповнювалися безнадійною рішучістю захищатися до останнього Він був зовсім молодий.
І отут я зробила крок вперед, поклала на його чорні, обідрані пальці свою руку у світлій рукавичці і, обернувшись до пасажирів, чітко сказала:
Вибачте нас, будь ласка.
Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер він знову так безглуздо, по-дурному знайшов собі ще й цю проблему. А чому б і ні, врешті-решт?
Вибачте, Джім не навмисне, тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мій голос звучав мяко, ледь не з материнськими інтонаціями. Знаєте, ми гуляли в лісі, а там такі яруги, і, уявляєте, їх зовсім не помітно, доверху залиті водою і листя згори плаває. Коли Джим провалився, я навіть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляєте? Я так боюся, тільки б він не підхопив запалення легенів, адже по саму шию, і крижана вода
Варто тільки почати варнякати всілякі дурниці далі вони варнякалися самі собою, а я з презирством спостерігала, як злість і агресія на тупих фізіономіях трансформувалися у неприхований інтерес до захоплюючого видовища. Треба ж, цей брудний волоцюга і ця вродлива елегантна дівчина їдуть разом, та й не волоцюга він зовсім, ох, яке непорозуміння, а ми його ледь не І хоч би один ідіот згадав, що я мало не з півгодини куняла тут біля вікна!
Неодмінно зваріть чаю з липою, з виразом материнської турботи на повновидому обличчі вимовила жертва. І розітріть хлопця спиртом, ви чуєте, молодий чоловіче, нехай вас натруть спиртом
А ви почекайте, доки пляма висохне, зішкрябайте її акуратно ножем, а тоді почистіть щіткою, серйозно сказала я. Навіть сліду не лишиться, обіцяю вам!
Автобус рушив, і пасажири розійшлися по своїх місцях. Я теж сіла і, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джіма, тягнучи його на сидіння біля себе. На цьому все мало скінчитися.
Я спробувала відновити в памяті свою романтичну історію. Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час він жодного разу не подарував мені квітів, навіть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, він носив мене на руках.
Отже, кожну суботу, якраз о третій, я зупинялася перед дверима, оббитими шкірою із знайомим карбованим номером, і тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спів, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких кроків. Двері розкривалися, і з порога він підхоплював мене на руки, і я заплющувала очі, віддавалася на волю його могутніх рук
Між іншим, так воно і було. Навіть нічого не треба вигадувати просто ненавязливо забути про деякі речі. Наприклад, як, зголоднівши, він хапав мене однією рукою і ніс на кухню на самому цікавому місці детективного фільму. Або безцеремонно виносив мене за поріг кімнати, коли хотів на самоті дивитися змагання з регбі. Звичайно, я ставилася до цього з гумором і навіть намагалася опиратися а потім рахувала круглі синці на запястках. До того ж він вважав, що я не повинна ухилятися від прання його вічно розкиданих по всій кімнаті шкарпеток, маю чистити його кроси, навіть мити станок для гоління все це, звичайно, вже по тому, як я переїхала. Дурна. І ще ці вечори, довгі осінні вечори в товаристві людини, що має в лексиконі не більш як пятдесят слів. Ось про це я і скажу Марті. Ми виявилися занадто різними людьми, яких повязувало лише тілесне бажання Чорт, набридло, гидко. Якщо щось, то буду імпровізувати.
За темним вікном уже миготіли різнокольорові вогні міських ліхтарів і вітрин. Я прилипла до скла, намагаючись вгледіти бодай якийсь орієнтир в гостях у Марти я була лише раз і то бозна коли, до того ж із компанією, що дає повне право не запамятовувати дорогу. Єдине, що я памятала, це кінцеву зупинку. Будинок на розі, третій поверх. Я глянула на годинник: одинадцята тридцять пять. Саме час для невимушеного дружнього візиту.
Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику і зупинився. Розкрилися двері, люди косяком потяглися до виходу, я встала і зіштовхнулася поглядом із тим самим хлопцем, із «Джімом».
Він не підводився з місця і, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне заднє вікно, за яким було геть неможливо щось розгледіти, окрім миготіння вітрин і автомобільних фар. Бруд, що вївся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотілося. Але хлопець не підводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у світло-бузковому, і ми були останніми людьми, що ще лишалися в салоні.
Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику і зупинився. Розкрилися двері, люди косяком потяглися до виходу, я встала і зіштовхнулася поглядом із тим самим хлопцем, із «Джімом».
Він не підводився з місця і, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне заднє вікно, за яким було геть неможливо щось розгледіти, окрім миготіння вітрин і автомобільних фар. Бруд, що вївся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотілося. Але хлопець не підводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у світло-бузковому, і ми були останніми людьми, що ще лишалися в салоні.
Перепрошую, містер, почала я, і він раптом рвучко повернувся до мене, наче почув постріл. Очі в нього були такі ж зацьковано-відчайдушні, як і в той момент, коли його хотіли викинути з автобуса. Я чомусь відчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пізній вечір і абсолютну абсурдність ситуації, на того, хто був у цьому винен, і ще раз на себе Знову захотілося написати на склі «ненавиджу».
Я ввічливо сказала:
Дайте пройти.
Він мовчки дивився на мене впритул декілька секунд а потім вимовив глухим, ледь чутним голосом:
Якщо я вийду зараз з автобуса один Мене вбють.
Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевільна. Я подала йому руку і сказала дуже по-діловому:
Гаразд, виходимо разом.
Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.
А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не памятаю, хто.
Виходячи, він подав мені руку уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох поверх і квартиру я памятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.
Ми ввійшли у підїзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.
Він заговорив першим.
Я навіть не знаю, що я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег
Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.
Не варто, перепинила я його досить різко. Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і
На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей підїзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.
Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то пять, чи шість, чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч друга ліворуч, без варіантів, і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре памятаю, тому що
І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі це хоча б романтично це хоча б по-дурному
Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася
РОЗДІЛ ІІІ
Нічна лампа світилась мяким блідо-жовтим світлом але він все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очі. І взагалі, він надто втомлений од світла.
Зір уже не коректували ані окуляри із товстелезними склами, ані найновіші німецькі лінзи, і припаяти мікроконтакти він доручив студенту-радіоаматору з четвертого поверху. Може, тому нічого не вийшло.