Хоча він точно знав, що не тому.
Він уже довгий час звик думати про себе у минулому часі. Я жив у передмісті, я був одружений, я працював в Сент-Клерському університеті, мав докторський ступінь Я любив, я віддавав перевагу, я терпіти не міг Усі його бажання були в минулому. Ось чому.
Доведеться випробувати ще на комусь. Гарне заняття для вченого-маніяка: експерименти на живих людях. Ні з ким не узгоджені, абсолютно протизаконні. Та й на кому? Коло його спілкування давно обмежене півдесятком людей. Хіба що цей студент із четвертого поверху, худорлявий хлопчина в окулярах і з незмінно ніяким виразом обличчя чи бувають у нього сильні бажання?
Лілові старечі пальці обережно погладили відведений за межу перемикач під напівкруглою шкалою з мертвою стрілкою на нулі. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи він сам припустився якоїсь технічної помилки навряд. З тридцяти років він уявляв собі конструкцію машини настільки точно, що міг відтворити її креслення прутиком на піску із завязаними очима. Тридцять років Тоді було достатньо і бажань, і піску, і пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтів, кілометрів золотого дроту, німецької оптики і швейцарських мікродеталей, ізольованого приміщення, орієнтованого на магнітний полюс, не було ні грошей, ні дозволу університета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тоді по секундах: молодий вчений читав лекції на шістьох потоках, писав статті, вів тему на кафедрі, завідувачем якої став згодом, підробляв репетиторством І була Розалія, яка не уявляла неділі без опери і літа без морського узбережжя, і ще міг би бути син Чорт, знову цей минулий час, нереалізований і незворотній Якби він тоді створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, відкрив, прославився а стрілка лишилася б нерухомою. І це все.
Крах, повний крах. Якщо він помилився в розрахунках, якщо ідея з самого початку була помилковою безкрила химера, що живилася його кровю всі ці роки. І крах якщо він виявився правим, правим у всьому. Тоді ще страшніше, ще болісніше. Тому що до біса самоаналітичні обмани, що змінюють місцями причину і наслідок, є те, що зараз набагато важливіше за результат усього його наукового життя, адже воно єдине надало змісту життю людському. І якщо навіть це нездатне зворухнути стрілку на шкалі
Кінець, усьому кінець
Вересень, рік тому. Університету виповнилося сто років, і на грандіозні святкування запросили всіх, хто коли-небудь там працював, а він пішов на пенсію лише шість років тому, його ще добре памятали. На кафедрі два молоді лаборанти зіграли туш на геліконі і тарілках, а його наступниця на керівній посаді виголосила врочисту промову, увінчану врученням величезного букета квітів і маленької статуетки Майкла Фарадея. Потім був фуршет, мініатюрні бутерброди з червоною і чорною ікрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець із університетською емблемою. Чорт, найменші, найнікчемніші подробиці відбилися в його памяті так само незгладимо, як і те, чого насправді не можна було забути
Він тримав у лівій руці келих із білим вином і виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки і науку любові як це було банально і по-дурному. Він стояв спиною до дверей, він не одразу обернувся, коли вона ввійшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стіл, вибачилася і одразу ж пішла геть, він навіть не встиг запросити її увійти. Але він встиг побачити її.
З Розалією, його покійною дружиною, вони колись навчалися в одній академгрупі. Він знав цю дівчину майже три роки, перш ніж на одному заміському студентському збіговиську їхні стосунки вискочили за межі дружніх. За чотири місяці вони обоє невіруючі вінчалися у псевдоготичному соборі з фресками і органом. Розалія завжди була вередливою істотою, з цим він змирився апріорі. Університет вона кинула на другий день після весілля, присвятивши себе карєрі чоловіка, а його виконанню всіх своїх бажань. Розалія була вродлива, потім стильна, потім елегантна. За все життя він зрадив її один раз, на виїзній конференції, із випадковою жінкою, яку більше після того не бачив. Розалія ніколи про це не дізналася. Вона померла у пятдесят три роки від запалення легенів, і світ не перевернувся.
Він перевернувся зараз.
Його колеги, університетські професори, запросто крутили романи із студентками йому це завжди здавалося диким, не вартим навіть презирства, залишаючись таким і після смерті Розалії. І його пересіпнуло од думки, що подібною ж підлою, низькою інтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерігачеві його велике кохання.
Він перевернувся зараз.
Його колеги, університетські професори, запросто крутили романи із студентками йому це завжди здавалося диким, не вартим навіть презирства, залишаючись таким і після смерті Розалії. І його пересіпнуло од думки, що подібною ж підлою, низькою інтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерігачеві його велике кохання.
Вона навіть не переступила порогу, навіть не одкрила повністю двері, із прочиненого отвору бризнуло світло, і це була вона, сліпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лінзою промінь, світла і чиста. Чудові, нелюдські очі, а волосся вона тоді зачесала гладенько, тільки потім він дізнався, яке в неї розкішне волосся Потім він дізнався про неї все, що зміг. Потім почалося, тільки-но вона причинила двері, прибрала сліпучий вузький просвіт, розчинилася, щезла.
Всі чомусь дзвінко задеренчали келихами зі схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостові тому дурнуватому тостові, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате після цього він зміг вільно говорити і запитав у молодого веснянкуватого асистента:
Хто це?
Що? той здивовано обернувся з набитим ротом. Між виголошеним тостом і дзвоном келихів нічого не трапилося, між цими двома подіями ніколи нічого не відбувається. А втім, професор міг зацікавитися ким завгодно, але ж звідки йому, асистентові, знати, ким саме?
Хлопець посміхнувся і ввічливо запитав несусвітню дурницю:
Ви про кого?
Захотілося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зі столу чи роздушити скляний келих в руці
Він пояснив повільно і докладно, немов диктував заповіт:
Я запитав, чи не знаєте ви, хто та дівчина, яка щойно сюди заглядала?
Асистент знизав плечима:
Студентка. Третій курс або четвертий
Повітря пахло парфумами. Не її.
Він почав зявлятися в університеті щодня. Він дивився, як вона входить у широкі скляні двері, як біжить сходами, як поглядає на великого настінного годинника, спізнюючись на лекцію. Як теревенить з подругами, як сміється, як зачісує довге волосся, як закриває очі, підставляючи обличчя сонцю на лавці біля університету.
Її звали Інга імя для високої блондинки, а вона була тендітна, темноволоса, смаглява і все одно дуже світла, сяюча. Вона вдягала білі і кремові кольори, очі в неї були світлі і яскраві, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приїхала з далекої провінції десь на півдні, наймала помешкання на трьох з подругами, весело підкорювала столицю, і звичайно ж, вона була закохана.
Його професор бачив лише раз високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.
Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.
Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.
Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.
Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце
Чорт!..
Віддати все, що завгодно, за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи
Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»
Вона наздогнала його у дверях буфета, її сумочка була розкрита, і він точно знав, що на стойці лишився не тільки сік з коржиками, а й гребінець, і дзеркальце, і калькулятор
Навіщо ви це зробили?
Тому, що я люблю вас.
Тому, що я божевільний стариган.
Тому, що ні на що інше мене не вистачило.
Він посміхнувся недоброю посмішкою нікчемного розпусника і гидотно-робленим голосом промимрив: