Я бачу, Міра вже вихопила револьвер і прицілилася. Далі постріли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дірками у лобі. Двоє «вовчиків» зупинилися, розвернули коней і нагнали їх геть від утікачів.
Біля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всім цим спостерігав отаман Куделін, Батько «вовчиків». У нього на шапці була ціла вовча голова з ощиреною пащею.
Швидше! гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.
Пане отамане, пане отамане! це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.
Що таке? невдоволено спитав Куделін, якого турбувала здобич, а не якісь дурниці.
Втекли! хором доповіли бандити.
Хто?
Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! тараторили «вовчики».
Що?
Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала з револьвера! Бандити перелякано вклонилися і кивали головами. Прямо у лоб цілила! Скажена сука!
Що? вибухнув отаман Куделін. Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!
З двох рук! Зі ста кроків лупила! виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.
Постріл. Один із бандитів упав.
Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, гримнув отаман. Але тебе я залишу, звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! закричав отаман Куделін. Все, їдемо! Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.
А ти з ними стикався? спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.
Та було раз, кивнув він.
Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.
Вовча дивізія іде, сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.
Та який з мене отаман? здивувався Чет. Я солдат.
Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка село багате, вів своє один із дядьків.
Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.
Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де. Допоможи нам. А ми відплатимо.
У них гармати, знизав плечима Чет.
А нам відступати нікуди, відповіли синівські мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.
А порох у вас є? спитав Чет.
Пороху достатньо. І вибухівка є. Гармат тільки немає.
Добре, щось вигадаємо, кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цілували. Чету від того стало ніяково.
За кілька днів Вовча дивізія вже сунула на Синівку, яка ощирилася барикадами на тинах крайніх хат та стволами гвинтівок. Кіннота «вовчиків» швидко оточила село, піхота зайняла позиції. Отаман Куделін послав десяток бійців запропонувати селянам здатися.
Скажіть тим селюкам, щоб здавалися мені на милість. А як ні, то змішаю їх з лайном! Снарядів вистачить! закричав отаман і вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долоні, кращого місця не знайти, щоб по ньому бити.
Бійці наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Ті попросили часу подумати. «Вовчики» відповіли, що батько Куделін чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзі гинути. «Вовчики» ставили коней дибки і реготали, бо ж чули, яке Синівка багате село. Не всяке місто такі статки має. Відчували здобич, яка пянила не гірше за горілку.
Раптом пролунав страшенний вибух. Такої сили, що аж земля затремтіла під ногами. Всі побачили, як над пагорбом, на якому тільки-но стояла артилерія Вовчої дивізії, тепер піднімався стовп диму та пилу. Селяни дали залп і перестріляли всіх парламентарів Дикої дивізії, окрім одного.
Біжи і скажи своєму смердючому отаманові, що хай він тепер свої гармати у дупу собі засуне! А Синівки йому не бачити! наказали селяни.
Переляканий «вовчик» побіг геть, а отаман Куделін аж завив від люті, бо ж без гармат хіба візьмеш цю Синівку! Два дні Вовча дивізія потикалася на штурм, палила навколишні хутори, в яких майже не було здобичі, бо ж всі втекли до Синівки, а потім відступила. Вдячні селяни вклонилися Четові до землі, дякували, питали, якої нагороди він хоче.
Спокою хочу. Щоб не чіпали мене більше, сказав Чет. Повернувся на хутір, вірніше, на згарище, де синівці вже будували йому нове обійстя. Більше і краще, аніж було.
Хотів спокою, та де тут спокій? сказав Чет Мірі.
На тому світі тільки спокійно. А може, і там люди калатаються, гірко всміхнулася вона.
Та ні, хоч там мусить спокій бути.
Розділ 4
Незвичайний полон
Чет та Міра все їхали лісом. Коли він трохи розступився, попереду вони побачили невеличкий хутір. Хата, кілька сараїв і будівля, схожа на придорожній шинок. Трохи городу, який щільною стіною оточував ліс. Чет поклав руки на зброю, бо всякого можна було чекати у цій глушині. Дивно, що у лісі зберігся хутір. Не спалили його досі і не пограбували, хоча часи тепер такі, що охочих чуже узяти багато. Он до Чета на хутір приходили тричі.
Він кохався з жінкою, що дала йому притулок на хуторі. Все було у самому розпалі, жінка стогнала й обіймала його сильні плечі, щось палко шепотіла йому. Коли Чет різко підвівся, голий та мязистий.
Що таке? спитала схвильована жінка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, поліз на горище, вистромив голову з даху, де у соломі був зроблений отвір. Почув шепіт у дворі. Кілька чоловіків сперечалися про те, чи брати тільки коней з сараю та теличку, чи лізти до хати, може, там ще щось цікаве. Вирішили таки лізти. Постукали у двері. Чет вже сплигнув з даху, обійшов двір, придивився, чи навколо нікого немає. Наче немає. Чет заліз у сарай і подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабні та нетверезі, вони пограбували вже не один хутір.
Хто там? перелякано спитала жінка.
Підкажіть дорогу! сказав тонким голосом наймолодший з грабіжників, ще підліток. Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! тиснув він на жалість, бо ж почув жіночий голос. Чет вже навів кулемет, англійський «льюїс», який вирив із сіна. Виставив його з віконця сараю і почав стріляти. Звалив усіх сімох. Опісля вийшов, добив поранених з револьвера. Потім постукав у двері. Товсті, дубові, такі і з кулемету не пробєш. Він сам їх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтіла жінка. Поруч плакав її син, що прокинувся від пострілів.
Все добре, не бійся, заспокоїв їх Чет. Вранці повантажив трупи на віз і доправив їх до лісу, де зарив.
Потім на хутір прийшли денікінці. Розїзд козаків на чолі з офіцером, високим, білявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям і тонкими вусиками. З ними був і пан Беккер, місцевий землевласник, який спершу втік від революції, а тепер ось повернувся і почав збирати пограбоване селянами майно свого маєтку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу і кілька книжок з картинками, які належали йому, а потім були вкрадені. Не Четом, ці речі йому подарували вдячні мешканці Синівки.
То грабував маєток? спитав офіцер у Чета і здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосій якийсь, а біла кістка. Ну що ж, відлупцюємо тебе у виховних цілях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знімай штани, Ванько.
Чет важко подивився на офіцера.
Не Ванька я, сказав тихо.
Та мені плювати, хто ти є. Крав, то відповідай.
У дворі заплакали жінка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, він би так не дався. А то зняв штани і йому всипали спеціально заготовленими різками.
Дивися, холопе, наступного разу розстріляємо! сказав після екзекуції поручик і вони поїхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четівському возі зі своїм майном. Чет трохи почекав, потім дістав з хованки зброю і засідлав коня. Жінка намагалася зупинити. Любила Чета і боялася, що вбють його. Але він прибрав її руки і помчав лісом, лише одному йому відомими стежками навпростець. Сидіти не міг, то вимушений був скакати стоячи. Наздогнав козаків вже майже на виїзді з лісу. Поручнику Синицину пощастило, що терміново викликали до штабу і він поїхав до появи Чета, який перестріляв козаків і Беккера. Неквапливо зібрав зброю, коней, зняв чоботи, понишпорив у кишенях, забравши портсигар поміщика і його ж бінокль. Повантажив зібране на віз і з тим повернувся.