Філософія для життя. Пізнати себе краще - Делия Стейнберг Гусман 3 стр.

Філософія для кращого життя

Наші ідеї вартісні, якщо вони позитивні та обґрунтовані для нас та для інших, якщо ми можемо поєднати їх з кращими почуваннями, аби потім застосувати, як належить. Чиста ідея, без почування і без подальшої дії, приречена на фіаско.

Повсякденне життя свідчить, як важко буває зреалізувати те, що ми думаємо; ми воліємо лишатися при своїх мріях або, радше, сновиддях, притлумлюючи таким чином наші бажання і уникаючи зусиль, яких потребує кожна ідея, аби стати конкретною реальністю.

Треба розуміти те, що ми вивчаємо, тобто, видобувати з книжок ті ідеї, які можуть нам прислужитися, особливо коли ми сприймаємо їх як вартісні й доконечні. Треба вчитися діяти, щодень помилятися і знову радо торувати новий шлях. Але, над усе, попри помилки та розчаровання, треба щось робити, щось урухомлювати в собі і в світі. Все інше не Філософія, а ментальна гімнастика. Раз у раз питайся в себе, чого ти вчишся і що знаєш; усвідом, що робиш, і зможеш собі відповісти.

Студіювання та читання, навіть обдумування прочитаного і вивченого замало. Треба вміти діяти згідно з інтелектуально осягнутим, а всяка дія потребує поступового вироблення навички аж до досконалості. Щоб успішно зреалізувати себе, потрібна впевненість у собі; не відступати перед труднощами, ніколи не сумніватися в успіху задуманого. Навпаки, треба реагувати рішуче й охоче на нові вимоги життя і розглядати їх як важливі, бо вони того варті; набутки, як природний наслідок, не змусять на себе чекати.

Ментальна допитливість це звичайне поверхове і несуттєве подразнення, натомість потяг до знання разом з гарячим і рішучим серцем вартує більше, ніж пустопорожня велемовність. Потяг до знання і рішуче серце являють себе своєрідно: не покладаючи рук і не зневіряючись, докладаючи стільки зусиль, скільки необхідно, повертаючись до своїх помилок і виправляючи їх, повторюючи свої дії до певної досконалості.

Ідеї, якщо вони недостатньо тривкі, невдовзі помирають. Як і люди, вони народжуються і помирають. Та й ідеології, як вивчення, поглиблення та розвинення ідей, помирають, як і все. Не помирають ті, що живуть ідеями, ті, що втілюють їх у тій чи тій формі на різних етапах Історії. Маємо вчитися цінувати більш вагомі, більш тривкі ідеї, а також пильнувати, щоб ті ідеї, що помирають, поступалися місцем новонароджуваним, які, власне, колись вже існували в іншому вбранні і за інших обставин. Чи не те саме відбувається з людьми і з самим життям.

Вироблене у плані ідей та образів має у тій чи тій формі втілюватися в конкретні справи. Хай результати і не будуть оптимальні й остаточні, найважливіше упевнитися, що ми спроможні перетворити думку на ефективну дію.

Між мріями та реальністю існує така сама дистанція, як між ідеями та діями. Мрії та реальність це дві шальки терезів, що мають зберігати рівновагу, аби йти життям з меншими стражданнями, якомога рідшими невдачами, а, навпаки, з більшою приємністю і перемогами.

Легке це те, що мені вже належить, а важке це те, що я маю здобути.

Про те, як долати проблеми

Проблеми існують не для того, щоб розчавити нас, а для того, щоб випробувати нашу здатність до спротиву. І якщо повсякчасно не прагнути вперед, навіть за найскрутніших обставин, то страх, а відтак і зневіра в собі, дедалі зростатимуть.

Кожна проблема має свій розвязок, тож його треба шукати. Та не варто сподіватися на досконалий і остаточний розвязок. Довершене й вивершене не для цього світу. Існують більш-менш вдалі розвязки, які уможливлюють подальший шлях; надалі вони можуть поліпшуватись або варіюватися мірою появи нових проблем неуникна річ у школі життя. Але треба робити спроби, треба докладати власних зусиль, треба зважитися на перший крок і не відступати після невдач. У навчанні, як і в будь-чому, не обійтися без спроб, помилок та корекцій. Але яка то втіха відчувати, що ми таки можемо, що наші невеликі приспані спромоги починають себе являти! Я можу, можу!  це те, що ми маємо раз у раз собі повторювати, щоб дати вихід природнім людським потенціям.

Запитувати це добре, але недобре перебирати міру аж до узалежнення від одержуваних іззовні приписів. Треба вміти ставити перед собою запитання, а відтак самому шукати одну чи кілька відповідей; якщо жодна не годиться, слід звернутися по сторонню допомогу. Шлях істинного знання торують не запитаннями та відповідями, що чергуються у беззмістовній і безрезультатній діалектичній грі. Знання має бути врівноважене, неквапливе, аби уможливити рефлексію і внутрішнє засвоєння. Запитання це відчинені двері, а відповідь новий персонаж, що входить в наше життя. Треба впустити відповідь персонаж, що приносить нам варте уваги повідомлення.

Ніхто не може зробити щось до ладу за першим разом. Усі, навіть найбільші мудреці і Вчителі, потребували якогось часу на практику і навчання. Всі вони намагалися,  що й ми маємо робити,  застосовувати знання, роблячи власні помилки. Маємо теж потроху просуватись уперед, як і кожен, хто це робить усвідомлено. Річ не в механічному повторюванні дій і в залагодженні формальних ситуацій. Роблячи те, чого ми прагнемо, треба дивитися на себе збоку, спостерігати за собою, аби пересвідчитися, чи правильно ми діємо, чи, попри помилки, таки вдосконалюємося. Але майтеся на бачності! Те, що іноді ми нібито робимо поступ,  і це напевне так,  ще не означає, що ми не можемо повернути назад, до тих самих хиб, що їх, як гадаємо, подолали. Не слід лякатися. Якщо ми «повертаємо назад», то це означає, що ми не здолали стільки сходинок, як вважали, або ж наш здобуток потребував більших зусиль, щоб бути тривкішим. Різниця між початковими помилками та повторними полягає в тому, що у другому випадку ми здаємо собі справу з того, що відбувається, а це вже немало. Цього достатньо, аби наполегливо рухатися далі.

Доконче розуміти, що в тому, що з нами відбувається, є певний сенс, а доля, життя, боги, чи хоч як називати причиново-наслідковий звязок, не є чистою випадковістю.

Щоб вийти переможцем у якійсь випробі, хай як важко нам було на початку, треба знати причини, багато причин, що зумовлюють наявний наслідок.

Знання причин перший доконечний крок до розвязку. Але самого знання замало для розвязання певної проблеми.

Знання, яке не виходить за межі раціонального, або, принаймні, справляє певний емоційний ефект, втрачає будь-який сенс, якщо не прямує природнім шляхом до дії.

Другий доконечний крок для того, щоб карма сповнила свою місію формування людини,  розпочати діяти.

Скажімо, ми маємо певне утруднення в житті. Обміркувавши ймовірні причини, треба підготувати план дій і застосувати його на практиці. Передусім застосувати на практиці. Хай наш план і не буде досконалий і не покладе край проблемам, та краще помилятися діючи, ніж перебувати у бездіяльності зі страху помилитися. Хто помиляється, але діє, той інтегрує в собі практику руху, поступування, позбувається інерції і поборює страх. До того ж, розвиває інтелект, аби поступово навчитися вибирати кращі й ефективніші рішення.

Карма: згідно з філософією індуїзму, закон, що повязує причини з відповідними наслідками: тобто, кожна дія породжує адекватну реакцію чи наслідок.

Влада часу та енергія

Недостатнє зосередження на тому, що ми робимо, недостатнє вникання в те, що ми робимо, стомлює нас більше, ніж коли ми беремося робити це свідомо. Накопичена негативна втома дедалі більше скорочує періоди позитивної втоми. Суєтність, надмір егоїстичних та депресивних емоцій, безупинне кружляння довкола тих самих кругойдучих ідей у безвиході призводить до неминучої виснаги. Відпочивати в таких умовах дуже непросто, якщо не сказати неможливо. Не варто раз у раз перепочивати пливучи у воді або усамітнюватися на кілька днів, щоб ні про що не думати і спробувати забути свої гризоти. Ці перепочинки є масками, вивертами й пастками, ілюзіями, які, зрештою, поступаються задавненій втомі, не даючи енергії для нових циклів активності.

Стомлює те, що нас не цікавить, або те, чим ми не здатні зацікавитися; стомлює нездатність перепочивати у процесі праці; стомлює нудна механічність, що не передбачає участі свідомості.