Гендальф.
Георгій. Гера.
Хлопець, що стояв праворуч, був у джинсах, довговолосий і з сережкою в лівому вусі. Державний гімн він теж поважав не настільки, щоб не познайомитися з однокашником, тим більше, що ми стояли в другому ряду й особливо не світилися.
Влад, приєднався хлопець з лівого боку, худий, в окулярах і в костюмі.
Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодія гімну відстогнала своє, й до мікрофона підійшов ректор інституту. Він уже звертався перед іспитами з промовою до всього натовпу абітури, і я приблизно уявляв, що він скаже.
Студенти! Сьогодні перед вами відчинилися двері найдемократичнішого й водночас найелітарнішого з вузів нашої країни МІІСУРО
Він зробив паузу, щоб до нас дійшло. І до нас дійшло.
Прикольно звучить, мовив пошепки Георгій. Щось ніби японське, наче самурайське імя Міісуро-сан.
Краще б наголос на останній склад, відгукнувся Влад. Дивися, якщо за аналогією: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?
Ректор, мабуть, краще знає, припустив я.
Але про себе вирішив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера мені взагалі одразу сподобався. Коли людина приходить на урочисті збори в подертих джинсах, це вже щось.
За якихось пятнадцять-двадцять років саме ви, наші випускники, будете вирішувати, куди рухатися державі й суспільству. Саме на вас ляже велика відповідальність за долю
Якщо відверто, мене ще під час першої ректорської промови здивувало, що він несе таку пронафталінену маячню. У всіх теле- і радіопередачах про МІІСУРО розповідали геть інакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справді хотілося притягнути сюди в зубах атестат. А тоді, на абітурієнтських зборах, навіть зявилася думка: чи я взагалі туди потрапив?
Ти сам звідкіля, Гендальфе? запитав Гера. Йому теж було нецікаво.
З Маріївки, признався я. І, як завжди, уточнив: Це не село, це місто.
Будеш в общазі жити?
Ага.
Я також. Я з Олександрівки Прирічненського району. Це село.
Першим зареготав Влад ми з Геркою вже услід за ним. Реготали ми пошепки, інтелігентно, можна сказати, але якісь кобіти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нудні фізіономії відмінниць; н-да, а на іспитах, пригадую, траплялися цікаві дівчата. Гай-гай, плоди протиприроднього відбору. Я мимоволі опустив очі: праворуч і ліворуч йшов справжнісінький паркан з різноманітних ніг, де-не-де виднілися і нічогенькі щоправда, фрагментарно. Нічого, розберемося.
Герка і Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсім безгучно, як двоє Шкіряних Панчох.
А я місцевий, сказав Влад. Столична цяцька.
Одна з відмінниць знову сердито обернулася може, палахкотіла бажанням познайомитися зі столичною цяцькою, але в той момент ректор поклав життєрадісну крапку в своїй промові й з усіх боків почулися аплодисменти. Я теж кілька разів стулив долоні. Й одразу ж наш рівний стрій заворушився і в один момент перетворився на безформний натовп, де моментально щезли і Влад, і Герка.
Народ бадьоро посунув у напрямку корпуса, що своєю архітектурою нагадував футурологічні навороти фантастів з часів застою; я чув, раніше у цій будівлі містилося щось марксистсько-ленінське, отже тут був присутній вищий сенс. Хоча особисто мені подобалося. Особливо напівпрозора куля, що надимала свої боки там, де мав бути другий поверх. Якщо я правильно зрозумів, в кулі була їдальня, але зайти всередину поки не було нагоди: хто ж годуватиме орду голодних абітурієнтів?
У вестибюлі стався невеликий розгардіяш: всі намагалися якомога швидша знайти свої прізвища у списках груп із номерами аудиторій. Ну, до натовпу я вже звик під час вступних іспитів; але це було зовсім інше. Тоді маси народу навколо створювали щось на зразок війська, яке треба було розігнати на всі боки, а тепер, будь ласка, навчися впізнавати кожного, запамятай їхні імена й проживи проміж них цілих пять років.
Коротше, чортівня; не знаю, може ви й не зрозумієте Маріївка місто. Але дуже маленьке.
* * *Мене записали в групу номер шість. В аудиторії нас набралося чоловік двадцять і, звичайно, жодної знайомої фізіономії. Тобто, ні Георгія, ні Влада. Ані навіть тієї стриженої дівчини, що напевне поступила, бо я вже тоді не був їй конкурентом.
Я збирався сісти у третьому ряду, щоб не надто світитися, але, роздивляючись народ, прогавив всі хороші місця й опинився біля самої кафедри. Ліворуч присусідилася пухкенька дівчина у прозорій кофтинці, нічого так. Повернулася до мене й стрільнула очима. Я майже зовсім збадьорився але вчасно здогадався перевірити правий фланг.
Ну-ну; там височіло щось прилизане, наскрізь напарфумлене і з шпилькою в краватці. Воно якраз готувало залп у відповідь з-за скелець моднячих окулярів. Панянка, не припиняючи маневрів, устигла дістати зошита, намалювати смішного писка на останній сторінці й підписати «пренцеса», авторську орфографію збережено.
Усі готові? суворо запитав викладач.
От тобі й на, а я його й не помітив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрібний, сивуватий, з щіткою вусів. Його імя було, як я дізнався з урочисто відкритого вінєтками конспекту Прозорої Кофтинки, «Олександр Виніомінович». Тезко, запамятаю. Але як вона писала твір?..
Я дістав зошита й встромив руку по лікоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залізну обручку з толкінівської гри, вже кілька місяців думав, що загубив її. Але ручки, схоже, не було, і довелося просити допомоги у правого флангу не в Кофтинки ж.
Він подивився на мене крізь окуляри як солдат на вошу. Оце справді «столична цяцька». Тоді церемонно відповів:
Так, будь-ласка, й дав мені засіб до писання із золотим пером, чи що. Те, чим він користувався сам, було ще крутіше.
Не знає, що я, здебільшого, забуваю повертати всілякі дрібниці, ні, не цуплю навмисне, дійсно забуваю. Так йому й треба.
Тим часом викладач з усіх сил провадив перекличку, і я точно пропустив би своє прізвище, якби одразу переді мною в списку не було Кофтинки в миру Ланової Наталі. Треба було чути, яким розкішно-сексуальним голосом вона простогнала «є». Я відрапортував набагато коротше.
Стіни аудиторії були гладенькі, не прикрашені наочністю й портретами великих. І, що найголовніше, майже без вікон; лише біля стелі вишикувалися трьома рядами маленькі круглі ілюмінатори у стилі тих-таки футуристичних фантазій. В один з них ззовні зазирнула ворона, але зразу ж полетіла геть.
Останнім у списку було чудо в золотому пірї, прізвище я не запамятав, лишень, що починалося воно з літери «Ц»; звали його Руслан.
Отже, відкарбував викладач, я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список літератури. Літератури. Яку, він підкреслював кожне слово. Треба. Взяти. В бібліотеці. Й. Законспектувати. Без конспекту ніхто не буде допущений до заліку. Ви мене зрозуміли?
Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошиті чергову «пренцесу». Руслан вирівняв окуляри на переніссі й розраховано, з тренованістю першого учня, кинув репліку з місця:
Олександре Веніаміновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ інститут поступаємо.
Шкода, що я переконаний пацифіст. Інакше пообіцяв би собі принагідно дати йому по писку.
Так отож. Записуйте.
* * *Як тільки я повернувся в гуртожиток, то зрозумів, що в кімнаті «трійці» я вже не самотній, яким був ще зранку. По-перше, на решті ліжок зявилися матраци. По друге, на одному з них згори на купі білизни хтось лишив гітару, а з-під укривала виглядав краєчок великої сумки. По-третє біля другого, вже застеленого, стояв міцний пацан у спортивному костюмі. Моє прибуття застало його у захоплюючій справі розклеюванні по стіні над ліжком фоток повного складу нашої футбольної збірної. Чоловік сім-вісім уже висіли, приліплені за куточки смугами скотчу.
Вам кого? запитав він, насмішивши мене до кольок у животі.
Але я героїчно стримався і, кусаючи губи, спромігся видушити з себе відповідь:
Взагалі-то я тут живу.
А-а, спортсмен не здогадався посміхнутися у відповідь. От мене також поселили. Жека.
Гендальф.
Потиск руки він мав скажений а я після занять ще начепив каблучку. Синець гарантований, то добре, що кістки цілі. Фізіономія в Жеки, як і очікувалося, не була обтяженою ознаками інтелекту. В дитячих карих очах маячило не поставлене запитання: звичайно, навряд чи цей юнак колись чув за Професора чи Середземя. Втім, будемо відверті, я також не знав на імя більшої частини Жекиних футбольних святців.
Пацан повернувся до своєї справи так і не запитавши мене ні про що. Я вже був готовий безкорисливо зайнятися його просвітництвом, коли це двері гримнули і я геть забув про існування першого сусіда.
Герко!
Гендальфе, і ти тута? Ну й ну!
Як виявилося, в інститут Георгій одягнув дуже навіть пристойні джинси якщо порівнювати з тими, що кошлатилися на ньому тепер. Його хаєр у скуйовдженому стані здавався удвічі більшим, а на шиї висів кручений мотузочок, що ховався за коміром розтягнутої майки; напевне, не хрест, а якийсь там амулет.