Данило Романович повернувся і кивнув головою. За цим знаком від княжичів відділилися двоє незнайомців і підійшли ближче.
Лише тепер Юрате змогла як слід їх роздивитися. На її обличчі швидко промайнули здивування, острах ірадість.
А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли діти її дядька Міндовга Воїшелк і Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено:
А що ви тут робите?
Це трохи розвеселило князя, і він, підвищивши голос, щоб почули присутні, сказав:
Твій дядько зрозумів, що його союз із тевтонцями ні до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись із прусами, отож він прислав до мене сина і забажав помиритися. А щоб ніхто не сумнівався у його чесних намірах, погодився віддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закінчився цей похід.
У натовпі прокотився шум, у якому відчувалося загальне захоплення.
Ну що ж, воєводо! повернувся Данило до Костянтина. Кепський, бачу, з тебе господар!
Чому, князю? здивувався той.
Та тому, що тримаєш князя на площі і не ведеш у покої, голосно засміявся Данило. Невже навіть трапези не підготував до мого приїзду?
Приготував, князю, полегшено зітхнув Костянтин. Залишишся задоволеним!
Що ж, веди. Отче! звернувся Данило до митрополита. Завтра відправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав.
Обовязково прийду, пообіцяв Кирило. От тільки віддам останні настанови.
От і добре, отче! усміхнувся князь. А ми поки що опорядкуємося з дороги.
Костянтин уклонився.
Лазня готова.
Чудово! вигукнув князь. Ходімо, воєводо!..
Сонце вже підбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усією челяддю зявився у трапезній. Бояри і знать вже сиділи обабіч довгих, заставлених наїдками столів. Були тут і намісники ближчих міст, підлеглих князю. Деякі з них довгий час вели з Данилом війну за верховенство, але були розбиті. Дехто не захотів змиритися з поразкою: хтось утік в інші землі; когось князь наказав стратити. Ті ж, хто прийшов до Данила Романовича з покутою, були великодушно прощені й отримали землі та міста, тільки за умови більше ніколи не піднімати меча на брата.
Отже, держава Данила Романовича була велика і міцна. Здавалося, немає таких ворогів, що здатні повалити її, і князь міг бути спокійний. Принаймні сьогодні.
Данило і Василько сіли на чолі великого столу. Зліва від князя сиділа княгиня Юрате, справа Василько з Костянтином, якого Данило всадовив ближче до себе. Далі впереміжку княжичі з жонами. Майбутню невістку Рамуне Данило посадив між Шварном і Воїшелком.
І трапеза почалася. Гості пили і їли. Слуги не встигали носити переміни. Костянтин, який сидів не на своєму місці і не міг керувати слугами, був як на голках, помічаючи прорахунки своїх помічників. Це впало в око Данилові, він поспішив заспокоїти вірного слугу.
Та чого ти весь час роззираєшся? спитав князь. Нехай трохи без тебе поклопочуться, щоб догодити князю! А то бачу, розпустив ти їх. Кроку не можуть зробити без того, щоб не оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нічого. Твоє здоровя, воєводо!
Костянтин розслабився, лише краєм ока стежив за діями слуг, Василько звернувся до нього і запитав, киваючи головою на намісників:
Клопотів не було?
Та ні, сидять тихо, відповів воєвода.
Принишкли? Чи надовго? допитувався Василько.
Гадаю тільки зовсім божевільний може сподіватися на те, що повалить князя. Ти сам знаєш, що ні мадяри, ні австрійці, ні вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.
А хан? Ти його забув? запитав Василько.
А ярлик на князювання, будь він неладний? Ні, звідси небезпеки немає.
А звідки її сподіватись?
Не знаю, відказав Костянтин. Від когось із княжого роду?
Василько махнув рукою і перевів розмову на інше.
Про сина мого щось чув?
Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цікавить.
І це також, поважно відповів Василько. У державі має бути одна голова. Лише тоді вона міцна.
Твої слова, князю, та до вух років двадцять назад, підтримав його воєвода. І не було б цієї ганьби на землі руській.
Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.
Чую, є про що поговорити. Після трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову і продовжимо.
Тут звичний хід трапези порушила поява несподіваного гостя. У низенькому середнього віку чоловікові всі впізнали воєводу Бакоти Милія. Його поява виявилася несподіваною навіть для князя, якщо врахувати відстань, яка віддаляла це прикордонне місто від столиці.
Милій підійшов до столу і опустився на одне коліно.
Підійди, воєводо! прогримів у тиші голос Данила. По правді, я не сподівався побачити тебе тут. Прошу сідати до столу.
Пробач, князю, відказав, підводячись, Милій, але бачить Бог, не з власної волі я подолав далеку відстань. Не сам я прибув до тебе.
Не сам? здивувався князь. Хто ж іще з тобою? Де твої супутники?
Не думаю, що їхня поява звеселить твоє серце, князю, похмуро промовив Милій.
Він обернувся і махнув комусь рукою. Великі двері прочинилися, і у трапезну тихо увійшли двоє чоловіків. При їхній появі замовкли всі. Пишні, розшиті орнаментом халати, підперезані широкими поясами, гостроверхі шапки з хутра, легкі чоботи із задертими носами і вузенькі щілини очей на позбавлених будь якої рослинності жовтих обличчях.
Монголи!
Воєвода Костянтин бачив, як спохмурнів Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немає при собі меча, як докірливо похитав головою митрополит Кирило.
А несподівані гості упевнено йшли вздовж столів, за якими принишкла знать. Так ідуть господарі у своєму будинку.
На два кроки від них простував третій прибулець, одягнутий у монгольську одіж, але риси мав словянські.
За ними двоє інших монголів несли чималеньку скриню.
Процесія зупинилася перед князем. Їх розділяв не лише широкий стіл, а, здавалося, широкий Дніпро відмежовував їх одне від одного.
Памятаючи дні, проведені у Батия, Данило хотів підвестися зі свого місця, як тоді, два роки тому, але тут на нього дивилися його підлеглі, і князь опанував себе і рівним голосом, який нічого не виражав, запитав:
Хто твої супутники, Милію?
Посланці хана Бату Куремса і Темуч вітають тебе, великий князю! сказав тлумач.
Ці слова сподобалися Данилові, і він уже тепліше запитав:
Що заставило великого хана відправити до мене у таку далеку дорогу своїх людей?
Тлумач почекав, поки закінчить говорити Куремса, і продовжив знову:
Достойні посланці прямували до короля Бели із особистим листом великого хана. Знаючи твою, князю, відданість господареві, вони вирішили відхилитися від прямої дороги і висловити свою пошану до могутнього князя русів і принести тобі подарунки.
З цими словами двоє монголів винесли наперед скриню і поставили перед Данилом, не відкриваючи її. Монголи знали, що подарунки призначені лише для князя, тому іншим бачити їх не личить.
Данило кивнув головою.
Подарунки прийняті! сказав він. Запрошую вас розділити з нами трапезу.
Перекладач передав монголам слова Данила. Вони перезирнулися, і наперед виступив Куремса.
Коли ти був у нас в Сараї, сказав він, ти відмовився пити наш кумис. Ми на тебе не образилися, бо не до душі тобі наше питво. Дозволь же і нам не пити ваше вино.
Що ж, це мудрі слова, похвалив князь. Тоді дозволь, мої люди проведуть вас до покоїв, де ви зможете відпочити перед далекою дорогою.
Монголи вклонилися і так же мовчки покинули трапезну. Коли за ними зачинилися двері, присутні неначе за командою повернули свої голови до Данила. Він підвівся, помахом руки наказавши усім залишатися на своїх місцях.
Я маю поговорити з Милієм, пояснив він. Пішли, воєводо!
Милій задріботів за князем і зник за бічними дверима.
Причини щільніше! наказав Данило.
Милій зачинив двері і подивився на князя. Його вразила та зміна, що відбулася із Данилом; здавалося, він скинув з себе маску величі і сили й перетворився на немолоду стомлену людину, змучену обовязками, що на неї звалилися.
Данило сів на високий трон.
Розповідай!
Немає тут моєї вини, запально почав Милій. Вони прибули до мене несподівано і запитали, де нині князь. Я їм пояснив, що ти, князю, воюєш на півночі, проти литвинів, і у Холмі тебе немає. Куремсу (а він головний у них) зацікавило, чи не замишляєш ти чого проти Сарая. Я одказав, що свою силу мій князь зазвичай направляє на північ і на захід і аж ніяк не на схід. Не знаю, чи переконав я їх, але монголи вирішили поїхати сюди.
Тобто намір поїхати у Холм виник несподівано, а не був запланований? допитувався Данило.