Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо підїхав до мессіра з підвітряної сторони.
Яка тут обстановка? поцікавився Магістр. Його святість уже в Римі?
Ще в Римі, уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.
Прошу пояснити.
Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.
«Так, подумав Великий магістр, з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».
Він повернув голову до маршала і сказав:
А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.
Господь послав на землю випробовування, відповів Гуго де Жюй, щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.
Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці. Що ще сталося такого, про що ми не знаємо, але знати повинні?
Вчора до Риму прибули рицарі-госпітальєри на чолі з магістром Гійомом де Шатонефом, повідомив Гійом де Пардо.
Від несподіванки Рено де Вішє аж відпустив поводи. Відчувши несподівану свободу, бойовий кінь не знав, що робити, і зупинився.
Уявляю, як ми виглядатимемо в очах святого отця, коли він почув правду про хрестовий похід зі слів Гійома де Шатонефа.
Він звернувся до командора.
Святійший отець вже прийняв магістра? запитав Рено де Вішє.
Повинен сьогодні.
У Рим! скомандував Великий магістр і негайно повернув коня на північ.
Прокладені ще за перших єпископів дороги були в чудовому стані. Підковані коні, дружно цокаючи бруківкою, за дві години домчали тамплієрів до апостольської столиці. Вже на Апієвій дорозі Великий магістр відчув напругу, що, неначе густий туман, нависла над містом. Невдовзі зявилися і перші бродяги і жебраки, але у їхніх діях і манері не було тієї покірності і байдужості до всього навкруги, лише б хтось кинув на прожиття. Правда, тамплієрам вони не принесли неприємностей. Поява десятка вершників у білих як сніг плащах з червоними хрестами на них і стількох же в чорних накидках одразу заставила замовкнути усіх і дати їм дорогу. Ось що значить репутація!
Великий магістр не мав ні часу, ні бажання звертати увагу на це. На чолі невеликого загону він мчав до замку Святого Ангела, що виднівся вдалині.
Чим ближче наближалися до кінцевої мети тамплієри, тим частіше попадалися їм на шляху натовпи людей, не таких мирних, як спочатку. Але грізний вид загону не обіцяв римлянам нічого хорошого, тому до резиденції Папи Римського добралися швидко і без проблем.
Охоронці, побачивши на прибулих плащі тамплієрів, не стали затримувати їх, і загін опинився у внутрішньому дворі замку.
Спішилися. Рено де Вішє кивнув маршалу: «Пішли!» і швидкими кроками попрямував до вхідних дверей. Гійом де Пардо з іншими рицарями залишився у дворі.
В довгому коридорі, котрим жваво крокували тамплієри, Великий магістр зустрів кардинала Колонну, свого давнього знайомого. Після традиційних привітань де Вішє поцікавився, де зараз Святійший отець.
Зараз Його Святість зайнятий, повідомив кардинал.
Скажіть, монсеньйоре, Святійший отець уже прийняв магістра ордену святого Іоанна? запитав тамплієр.
Вони зараз чекають на аудієнцію, почув він приємну для себе новину.
Великий магістр перезирнувся з маршалом.
Ще не все втрачено, сказав він і, попрощавшись з кардиналом, направився до кабінету понтифіка.
У передній залі біля великого вікна стояли троє госпітальєрів: магістр Гійом де Шатонеф і два лейтенанти. З ними Рено де Вішє зустрічався ще на Святій Землі. Майже завжди ці зустрічі були неприємними, іноді навіть переходили у ворожість, а то й закінчувалися кровопролиттям. Здавалося, лише під час битви не війни, а саме битви рицарі забували про такі стосунки і билися пліч-о-пліч, захищаючи Святий Хрест, своє життя та життя іншого. Стихала битва і твій недавній побратим, якого ти врятував від неминучої смерті, знову перетворювався у твого заклятого ворога.
Поява Великого магістра конкуруючого ордену стала для головного госпітальєра повною несподіванкою. Він навіть не старався приховати свого невдоволення, лише сухо відповів порухом голови на привітання де Вішє.
Стали чекати разом.
А за дверима Папа Інокентій IV, не знаючи, що відбувається у сусідньому покої, слухав свого секретаря кардинала Конті, який розповідав про свій план.
Ми зробимо так, як ви визначили, Ваша Святість: розділимо місію. Оскільки спочатку у будь-якому разі потрібно коронувати Даниїла, а вже потім організовувати хрестовий похід на монголів, найперше відправимо до князя посольство. Наш легат коронує Даниїла, отримає від нього підтвердження того, що він з усією землею повертається в лоно Церкви.
Ви подумали, хто може виконати цю місію? запитав Папа Інокентій.
Брат домініканець Олексій.
Чому саме він?
Брат Олексій особисто знайомий з Даниїлом, знає обстановку в Рутенії, адже вже був легатом Вашої Святості. Він декілька років перебував поблизу князя, знає його звички й уподобання.
Ви забули, що у свій час брата Олексія Даниїл прогнав від себе. Це було. Для руського князя брат Олексій людина, яка не змогла його переконати у своїй правоті. Те, що Даниїл цього не прагнув, зараз не береться до уваги. А тепер уявіть, що до князя знову зявляється Олексій. Що він подумає про мене? Та лише те, що я не ціную його. Ні, Олексія Геселона треба кимось замінити. Далі?
Для того, щоб князь відчув, що ми ставимося до його коронації з усією серйозністю, потрібна відповідна корона, сказав кардинал.
Ви викликали ювеліра?
Він чекає.
Покличте його.
Рінальдо Конті підійшов до бічних дверей, прочинив їх. В кабінет увійшов особистий ювелір римського єпископа. Це був середнього віку і зросту худий чоловік з рідким волоссям на голові і бороді. Він підійшов до Інокентія і поцілував простягнуту руку.
От що, Джузеппе! сказав Папа. Я хочу, щоб ви виконали для мене термінову роботу.
Я весь увага, Ваша Святість! пролепетав ювелір.
Я хочу, щоб ви виготовили королівську корону.
Так, Ваша Святість. Можу я знати, кому вона призначена?
Навіщо? запитав Папа.
Щоб знати смаки цього достойного мужа.
Ні, цього вам знати не обовязково. А щодо вигляду то бажаю, щоб вона нагадувала тіару, яку ви виготовили для мене. Але тільки нагадувала.
Так, Ваша Святість, вклонився ювелір. Який термін ви мені даєте?
Десять днів.
Але Ваша Святість! злякано відсахнувся Джузеппе. Цей термін нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу!
Джузеппе, ви хочете, щоб я у вас розчарувався? хитро запитав Інокентій IV. Чи, може, ви бажаєте віддати це замовлення комусь іншому?
Це був заборонений прийом, але він спрацював безпомилково.
Так, Ваша Святість! Пробачте, я погарячкував.
Ідіть і одразу приступайте до роботи. Необхідними матеріалами вас забезпечать.
Після цих слів Папа Інокентій IV подав ювеліру руку для цілування, провів поглядом до дверей і лише опісля звернувся до декана.
Тепер найголовніше супровід. До Рутенії неблизька дорога. Голодні вовки і розбійники, як говорили литвини. Кому ви доручите охороняти легата?
Я багато думав над цим питанням, відповів кардинал.
І що ви надумали?
Це повинні бути рицарі, віддані нашій вірі, безжальні до її ворогів і безстрашні у бою. Я знаю таких. Це рицарі ордену святої Марії Тевтонської.
Сказавши це, Конті замовк, чекаючи на реакцію понтифіка. Інокентій не спішив. Йому не здався дивним вибір кардинала. Вибравши серед наймогутніших рицарсько-чернечих орденів Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському єпископу, адже Інокентій симпатизував цим рицарям і покладав на них великі сподівання. Колись справа заледве не закінчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з обєктивних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сінібальдо Фієскі зробив усе можливе, щоб два близькі ордени Тевтонський та мечоносців обєдналися, тим самим збільшивши свою міць. Правда, тоді ж сталася подія, яка повністю перекреслила плани Святого престолу поширити свій вплив на руські землі. Молодий князь Даниїл (так, той самий, прихильності якого добивається вселенський єпископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад віддав обєднаному ордену місто Дорогичин, зібрав велике військо і наголову розбив найдобірніших рицарів тевтонців та мечоносців і полонив магістра Бруно. Відтоді рицарі-тевтонці відвернули свої погляди від східноруських земель і направили експансію на північ. Через чотири роки після Дорогичина просування Тевтонського ордену на словянські землі остаточно припинилося.