Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неї, повідомив Воїшелк.
А ви?
Ми не затримаємося у Римі. Як тільки дозволить погода, ми відправимося у зворотну дорогу.
Я вас розумію. Ще одне. Хто знає про це послання?
У Римі лише ми з вами. Девмонд поінформований, що я везу із собою якийсь лист князя Данила Вашій світлості, але про деталі він не здогадується. У Холмі, столиці князя, про нього знають лише наближені.
Що ж, мудро! похвалив Папа. Коли вирішите відїжджати, я хочу зустрітися з вами знову.
Папа Інокентій вже підняв руку для поцілунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозуміє цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воїшелк вклонився так, як підказував йому власний розум, і, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу зявився декан Рінальдо Конті.
Ви чули все? запитав Папа і, отримавши ствердну відповідь, простягнув листа. Тоді ознайомтесь із цим.
Він терпляче чекав, коли той прочитає послання до кінця, і, вгадавши момент, поцікавився:
Якої ви про це думки, монсеньйоре?
Господь почув наші молитви, відповів той.
Так, і тепер справа за нами, грішними. Монсеньйоре, зробіть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразі достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекає меса.
Папа Інокентій підвівся і в супроводі кардинала попрямував до внутрішньої церкви замку Святого Ангела.
Наступного дня нагальні справи не дозволили Папі обговорити з кардиналом Конті цю тему. Заворушення, що виникли у місті за Тибром, несподівано переросли у погроми, які рано чи пізно могли закінчитися кровопролиттям. Папські війська поки що не втручалися у хід подій, але були напоготові; агенти Інокентія розчинилися у натовпі, вишукували зачинщиків, бунтарів ловили, саджали у темниці, але їх не меншало. Відчувалося, що усіма подіями у місті керує якась невидима вміла рука. Що це була рука Манфреда у цьому ніхто не сумнівався, але довести Папа нічого не міг.
Ось у такій обстановці вже під вечір він знову зустрівся у монсеньйором. За вікнами тріщав лютий мороз, який прийшов на зміну вчорашньому снігопаду. Ця обставина дещо заспокоїла Інокентія: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самі говорять), та ще й на тріскучому морозі.
Продовжуючи вчорашню розмову, неначе і не було перерви, Папа сказав:
Послання Даниїла, хоч і довгоочікуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, відправити до Рутенії християнське воїнство, коронувати князя і одразу піти на Батия. Ви розумієте, що ми матимемо з цього?
Так, це було б найбільшою подією після визволення Святої Землі від сарацинів, згодився декан.
Більшою, монсеньйоре. Незрівнянно більшою. І на відміну від Святої Землі, Рутенії ми не втратили б. Але Папа зітхнув. Це лише мрії, які, дай Бог, колись, може, здійсняться.
Чому?
Ви забули, що майже усі рицарі зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестині невідомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомлені походом, зализують рани у себе в замках. Тому нині говорити про будь-який похід проти Орди передчасно.
Тоді що ж, не будемо зараз відповідати на послання Даниїла? запитав декан.
А якщо князь знову передумає? Ні, ми не можемо чекати наступного разу. Невідомо, чи він наступить.
Але і допомогти не можемо.
А навіщо? Даниїл згоден прийняти корону і очолити похід проти монголів. Ми так і зробимо. Коронуємо князя, а на похід потрібен час, щоб приготуватися. Для нас головне повернути Рутенію у лоно Риму. Похід потім.
Кардинал Рінальдо Конті кивнув головою, повністю погоджуючись зі словами єпископа.
Тому я хочу, щоб ви продумали усі деталі цієї справи.
Слухаю.
Скільки вам потрібно часу на це?
Щоб детально розібратися з ситуацією, продумати усі можливі несподіванки, дайте мені десять днів.
Тиждень, швидко відповів Інокентій. Не забувайте, що нам ще потрібно знайти надійних людей.
На Рим опускалася ще одна ніч.
III
Хитавиця на морі не припинялася протягом усієї подорожі, тому Великий магістр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирішив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останні дні, коли, здавалося, всередині не залишилося нічого, а морська хвороба не відступала. Не дивно, що більшу половину шляху Великий магістр ордену бідних рицарів Христа і храму Соломона Рено де Вішє провів біля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з її штормами і майже невмовкаючим завиванням вітру.
Це була вже літня людина, яка усвідомлювала усю відповідальність, покладену на неї.
Одягнутий Великий магістр був у традиційний для ордену одяг. На теплу зимову куртку, так званий гаубергеон, надіта довга до колін кольчуга, сплетена з невеликих залізних кілець. Кольчуга покривала і голову, але тепер, поза боєм, каптур звисав на спину. Таким чином гаубергеон захищав тіло і від холоду, і від поранення гострими кільцями кольчуги. Поверх кольчуги була дещо коротша за неї лляна біла сутана, підперезана такого ж кольору поясом. На плечі був накинутий білий плащ. На грудях сутани і на лівому плечі плаща виділявся криваво-червоний рівносторонній восьмиконечний хрест.
Ноги Великого Магістра були захищені шкіряними чоботами.
До пояса кріпився довгий дворучний меч.
Зовсім недавно, лише три роки тому, маршал ордену Рено де Вішє став Великим магістром. Це сталося після того, як під час битви поблизу Дімієтти, через бездарність короля Людовика і зраду Фрідріха, загинув його попередник Гійом де Соннак. Мало того, що братів звинуватили у зраді, він ще змушений був віддати із скарбниці ордену 30 тисяч ліврів на викуп цього нездари. Але життя надто непередбачувана річ, тому, забувши усі попередні образи, заховавши гординю найперший смертний гріх у найдальші лабіринти памяті, Великий магістр був з королем франків навіть після того, коли той вирішив залишитися у Святій Землі на невизначений термін. Безглуздість цього рішення була очевидною, але тим не менше де Вішє тримався короля до кінця. Коли ж навіть Людовик зрозумів, що справа програна і на сьомому хрестовому поході можна ставити хрест, він відправив Великого магістра Рено де Вішє повідомити цю неприємну новину Римському Папі.
Як здавалося Рено де Вішє, за місяць подорожі у нього зовсім не залишилося нутрощів.
За спиною Великого магістра почулися кроки, за якими він упізнав маршала Гуго де Жюя.
Мессір! Ми входимо у гирло Тибру, повідомив він.
Слава Всевишньому! полегшено відказав Великий магістр. Ми сходимо на берег одразу ж.
Так, мессір!
От і закінчується ця жахлива подорож. Але хоч магістр і не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що іншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж їхати! Через сплюндрований півстоліття тому Константинополь? І що з того, що тамплієри не брали участі у його захопленні? Коли ненависть і ворожнеча переповнюють твоє єство, і ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаєш увагу на те, який на ньому плащ білий з червоним хрестом, червоний з білим чи білий з чорним.
На березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.
Хто ви, брате? запитав Рено де Вішє, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.
Гійом де Пардо, мессір! відповів той.
Ми з вами зустрічалися?
Саме так. Три роки тому в Мансурі.
Нагадайте мені.
Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.
Згадав. Рено де Вішє натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.
Це була засмага, пояснив Гійом де Пардо. Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.
Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, похвалив командора Великий магістр.
В імя Бога, мессір!
Поїхали!
Дозвольте запитати, мессір! обережно звернувся де Пардо.
Запитуйте.
Куди нам їхати?
У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.
Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і пятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.
Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо підїхав до мессіра з підвітряної сторони.
Яка тут обстановка? поцікавився Магістр. Його святість уже в Римі?
Ще в Римі, уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.