Сатирикон. Поезії - Іван Федорович Драч 2 стр.

Звичайно. Я 30 років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Скрипник і Хвильовий були комуністами і великими українцями.

Але «конформіст» для мене не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію, розбирається в ситуації та робить ті кроки, які вважає потрібними.

Мені вистачає енергії. Як казав Сталін, посилаючись на Антея, можна притулитися до землі і буде енергія.

Я можу навіть підзаряджати інших я люблю своїх людей. Люблю також своє село, де черпаю енергію. Люблю місто, в якому живу, попри те, що воно до мене жорстоко ставиться, попри те, що воно вбило мого сина. Я люблю Київ-убивцю. Намагаюся зрозуміти за що. Це трагічно і боляче.

Але так багато прекрасних речей навкруги. Я тішуся, що живу.

У вас є життєва ціль, сенс життя?

Це саме життя. Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі це величезні крила. В мене великий розмах крил і в трагізмі, і в радощах.

Не боїтеся смерті?

Боюся болю. Смерті не боюся.

Я думаю про журналістику краще, ніж вона сама про себе думає. Я вважаю її четвертою владою. Вона наймолодша за віком представників журналістами є переважно молоді люди. Це надзвичайно цікаво і Юля Мостова, і Сергій Рахманін, і журналісти «Дня», і «Коментарі», і Анатолій Стреляний, і Віталій Коротич.

Але журналістиці бракує гостроти, відваги та відчайдушності. Трохи не вистачає інтелекту. Взірець італійський журналіст Роберто Савіано та його репортаж «Ґоморра» про італійсько-китайську корупцію.

В Україні журналістика справді є четвертою владою? Чи це лише словосполучення?

Як і інші влади. Як і законодавча, виконавча та судова влади, журналістика має свої плюси та мінуси.

Коли бачу кота перед собою, то намагаюся знайти ґудзика. Чи, принаймні, за пупчик тримаюся.

Але це таке. Я для себе відкрив справді дивні речі.

Колись мого сина переслідували та шукали в Європі. Тоді ж до мого будинку злетілися сови. Вночі вони не давали спати пугутькали без кінця. В якусь ніч я розізлився, набрав камінців і хотів у них кинути. Але докинути не міг, бо там високі сосни.

Так пройшло два-три дні. Потім онучка Павличка покликала мене, і я побачив, як прилетів лелека та почав клекотати на тих сов. І вони одна за одною одлетіли. Залишився тільки один лелека. На той час син уже звільнився від переслідувань.

Я ніколи не думав, що бувають такі звязки між світом душевним і світом людським.

Я тішився, коли мої друзі Мирослав Попович і Сергій Кримський покликали мене писати разом із ними книжку про Сковороду. Кожен писав свої розділи. Думаю, вони не взяли б до себе найдурнішого письменника.

У Західній Європі «інтелектуалами» називають людей, які є публічними представниками інтелігенції, своєрідними рупорами. Ви безперечно відіграєте цю роль. Як вам у ній живеться?

Я не щодня задумуюся над усім цим. Я не думаю про те, як має себе почувати інтелектуал.

Якби вам самому потрібно було б якось окреслити свою роль в українському суспільстві, то який «ярлик» ви б обрали?

Он соняшник перед вами сидить. І в пору цвітіння. І в пору виробництва олії. Соняшник дуже виснажує землю. Як і рапс

У нас люблять ікони. Шевченко занадто сконцентрував у собі всі прагнення та бажання.

Але Шевченка треба брати в контексті дивовижних людей, які його оточували. Це прекрасний історик Костомаров, це суперечливий і несподіваний Пантелеймон Куліш, це Микола Гулак, який став одним із дослідників «Витязя в тигровій шкурі» і написав до Лобачевського французькою мовою про неевклідову геометрію.

Шевченко не «дуб среди долины ровныя». Він існував у оточенні цікавих людей. Якби ми це все густіше сприймали, то інакше ставилися б і до Шевченка.

Кого ще можна додати до українського іконостасу?

Франка, звичайно. Це людина величезних потужностей і величезної трагічної долі. Так само Лесю Українку. Я дуже її люблю. Я мрію якщо в моєму віці ще можна мріяти написати про останні роки життя Лесі Українки та поставити фільм разом із Мащенком.

Кого з цих трьох можна було б запропонувати на роль ікони для наймолодшого покоління українців?

Шевченка ніким не можна замінити. Можна додати ще Вернадського.

Чому саме Шевченко?

Тут єдність високого таланту чи генія з відповідністю життєвої долі. Десятиліття солдатської каторги та знущання зробили Шевченка таким чоловіком.

Є цікаве дослідження Назаренка цей дослідник російської літератури зробив книжку про Шевченка не як про поета, а як про людину в оточенні міфів. Він пише про ножі на могилі, що стала місцем поклоніння пророкові, про претензії до Шевченка, який не все зробив із того, що міг.

Коли таке пише дослідник Салтикова-Щедріна та Свіфта, цьому більше віриш, ніж прописним шевченкознавцям.

А чи не забагато тут страждань?

Страждань вистачає. Я проти голосінь.

Є такий надзвичайний музичний інструмент, як трембіта. Вона асоціюється насамперед із похоронами. Але ж вона не тільки для похоронів! Вона для народження, хрещення і так далі.

Одну іпостась ми знаємо голосимо. Голосіння в моді. А момент веселий і світлий зовсім не використовуємо. Тут для мене чудовим прикладом завжди був Параджанов він у всьому міг знайти щось смішне, парадоксальне, викличне, епатажне.

Параджанов був гомосексуалістом. Памятаю, він постійно наді мною знущався: «Когда ты мне отдашься? Вот видишь, стоит Толя-милиционер? Вот он мне уже отдался. А ты когда?» І тішився, що я не знаходжу собі місця од незручності.

Навіть коли його кидали в тюремні тортури, він все одно знаходив щось, ставав центром уваги. Люди його шанували, бо він мав надію. Він ніколи не любив голосіння.

Ми занадто любимо плакучу вербу це наш герб

Щойно в мене була 9-класниця вона пише роботу для МАН про мене. Розпитувала, як я почав писати вірші, як до моїх віршів ставилися.

То ви живий класик літератури?

Ніколи про це не думав. Завжди звертаю на жарт, кажу, що я «клацик», клацаю на машинці

Як ви ставитеся до сучасної української літератури?

Вона собі нормально розвивається. Я зазвичай читаю в літаку, коли їду до доньки,  вона завжди просить привезти те, що зараз в Україні читають.

Ось прочитав «Таємницю» Андруховича, «Чорний ворон» Шкляра і «Музей покинутих секретів» Забужко. Мені сподобалося. Правда, я не зрозумів, чого Забужко так настропалилася на Ліну Костенко. Та й у Андруховича «Московіада» більш цікава, ніж «Таємниця».

Українському літературному контексту чогось бракує?

Бракує того ж, чого бракує і журналістиці. Бракує гостроти думки, парадоксальності. Бракує Едгара По

Мойсей водив людей сорок років. У нас пройшло всього двадцять. Треба ще двадцять.

Яке буде покоління через двадцять років?

Воно буде цікавішим за моє покоління, що виросло при каганці чи при свічці. Це буде покоління, що може краще сприймати світ у всіх його проявах, користуватися новими набутками.

Хоча і старше покоління цікаве, бо нові покоління ніколи не знатимуть, що таке земля під босими ногами, що таке вітер в полі, вони не матимуть цього особливого досвіду.

Нове покоління буде більш раціональне, буде перегущене інформацією, що нам ніколи навіть не снилася.

Як можна виховати це нове покоління?

Про це не треба думати. Їх виховає саме життя. Молодь має цікавитися всім життям концертами у філармонії, виставками

Ось Янукович поїхав до Ангели Меркель після концерту Кобзона, а Меркель у Бейреті за два дні перед тим була на концертах Вагнера. Зустрічаються два представники двох народів і дуже важко говорити, що діалог між ними відбувається в одному регістрі.

У Бейреті збережений театр з кріслами Ріхарда Вагнера, а парик Йосипа Кобзона нагадує мені теж минуле століття

Це стосується передовсім політики, де люди одного мислення не можуть приймати людей іншого мислення. Різноманіття мусить бути всіляким.

Я намагаюся бути толерантним. Але до зради я не можу ставитися толерантно.

Ваша цитата: «Стою за те, щоб щось залишилось із того, про що ми так давно мріяли і як так дуже всі обісралися».

Передовсім це стосується керівників помаранчевого руху Ющенка та Юлі. Ми ж їх носили на руках, шанували та любили. В 2004 році я дістав запалення легенів Але винні і всі ми.