Сатирикон. Поезії - Іван Федорович Драч 3 стр.

Передовсім це стосується керівників помаранчевого руху Ющенка та Юлі. Ми ж їх носили на руках, шанували та любили. В 2004 році я дістав запалення легенів Але винні і всі ми.

Якщо вже Ющенко був лідером, то мав зробити, щоб усе було одностайно та відповідально. Найменше для себе, найбільше для людей.

Ваше обличчя було на обкладинці одного часопису із заголовком «Провідники українських поразок». Чому?

Я не бачив того часопису, але якщо там серед авторів поразок є Грушевський, то я радий бути в такому товаристві. Я шаную Грушевського, Винниченка, Петлюру вони зробили, що могли. Я не приймаю їхньої суцільної критики.

За що вас зарахували до цієї категорії?

Думаю, за те, що Україна не приведена до того стану, в якому мала би бути. Можливо, також через те, що гуманітарії, як Грушевський, довели Україну до такого стану.

Але ж гуманітарії зявилися в політиці тільки через те, що не було інших. У 1990 роки в Україні письменники мали певні знання історії Вони поєдналися з дисидентами, що прийшли з тюремного світу, і створили Рух, створили незалежність.

Часто вас не люблять за певний опортунізм. Рух, потім Ющенко, потім Тимошенко, тепер Янукович. Таку поведінку асоціюють зі зрадою.

Я не можу собі в цьому дорікнути. Я зробив усе, щоб Ющенко і надалі був президентом. Як голова Конгресу української інтелігенції я їздив і агітував. Хоча я формально жодним чином не належав до його команди.

Навпаки Ющенко був на мене ображений, бо я свого часу присвятив йому вірша з книжки «Противні строфи». Я привселюдно цей вірш прочитав.

Це я читав йому в очі. Він образився і сказав: «Сам ви бухгалтер». Ющенко не міг мене любити.

Коли Ющенко отримав свої 5 % голосів, то ми зібралися та вирішили, що треба Юлі допомогти. Вона залишилася з його командою. І я допомагав, їздив.

Але коли цього всього не сталося, а вона дістала свою поразку, а Янукович вручив премію Андрусяку, то я подумав, що хочу, аби Янукович став президентом всіх українців. Тоді я увійшов у Громадську гуманітарну раду і залишився в Шевченківському комітеті.

Думаю, що я правильно зробив, бо так отримав можливість хоч щось робити щодня якісь реальні речі. Я їх робитиму і надалі.

А хто мене називає опортуністом чи конформістом то його справа. Я вважаю, що повинен робити те, заради чого живу живу заради української культури та української мови. Мені байдуже, як хто мене називатиме.

Бертольд Брехт казав: «Правди на світі рівно стільки, скільки кожен винесе її на своєму горбі».

Тоді існував всеєвропейський рух. Він ішов з Європи через Берлінську стіну, через польську «Солідарність», через прибалтійські рухи. Москва тоді теж ворушилася там був Афанасьєв, який керував московським рухом. Ясно, що все те мало бути і в Україні.

Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив «рухівців». Мабуть, через те, що був першим секретарем київської організації Спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу.

Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати. Я памятаю, як у залі Спілки письменників, де є 167 місць, сиділи представники Інституту математики, сиділи представники заводу «Більшовик» і заводу «Ленінська кузня».

Були перемішані вчені з письменниками та робітниками. І всі вони вимагали: «Іван, скільки ти будеш сидіти в тому кабінеті? Веди нас! Щось роби!»

Амбіцій вождівських у мене ніколи не було. Я мав амбіції чисто письменницькі Досі в мене дуже багато ненаписаного та несодіяного.

Але це сталося. Найдивніше було те, що я як поет, людина небесна та далека від реальних речей, зміг побачити набагато більше реалістичних деталей того життя, стосунків різних середовищ письменницьких, мистецьких, артистичних

Патріотизм чи націоналізм?

Це не тотожні поняття. Я стою на позиціях Липинського. А от Олег Тягнибок і мій колега Дмитро Павличко стоять на позиціях Донцова, так мені видається.

Зараз Спілка письменників уся опозиційна, бо Володимир Яворівський входить у партію Тимошенко. Спілка письменників, яка б вона не була, не може бути всуціль опозиційною. Вона має бути всеобійменна, різноманітна Сім пар чистих, сім пар нечистих.

Але найприкріше те, що Спілка перестала бути важливим культурним явищем.

Чому так сталося?

Її вбила заполітикованість. Це особиста провина Володимира Яворівського.

Має прийти нове покоління хтось типу Василя Шкляра чи Марії Матіос. Вони прийдуть і багато що поміняють.

Якщо раптом прийшли ви, то що б поміняли?

Десять років назад я вже хотів прийти. Я б не дозволив того, що Спілка розбилася на саму Спілку та на Асоціацію письменників. Навіть якби ті різні гілки були, то всі вони існували б разом, в одному приміщенні.

Ну а ще, я б урізноманітнив творче життя Спілки. Треба робити творчі вечори, цікаві зустрічі з ученими, бо зараз те, що відбувається це животіння.

Там похований мій син і мої батьки. Я хочу туди повернутися після свого життя.

Багато речей походять саме з Теліжинців. Коли в Теліжинці прийшов компютерний клас, то я привітав тодішнього міністра освіти Креміня.

Це утвердження мого народу в гуманітарному та гуманістичному контексті світових націй. Моя мрія про утвердження вільної української людини у вільній українській державі ще не збулася.

Вільна людина це як?

Ну, ми з вами вільні люди. Ми можемо цитувати «Свободу» Поля Елюара як основу основ і розуміти, що свобода дуже багато значить у житті людини. Найбільше.

На жаль, держава не може всього фінансувати. Чикаленко колись казав, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені.

На жаль, у нас дуже мало таких меценатів, які люблять Україну до глибини кишені. До глибини кишені Україну люблять тільки бомжі.

Відчуття того всього є страшним і лиховісним. Був період, коли українське та російське кіно було в однаковому стані в стані занепаду. Але зявився Путін, який зібрав режисерів і зібрав меценатів. А меценати в нього різні одні за кордоном, інші сидять, а треті служать.

А в нас меценати не ручні це вони вирішують, кого ставити президентом. От і маємо так звану демократію.

На фестивалі «Молодість» я був щасливий побачити український фільм про сестер Тельнюк, а ще піду дивитися фільм Лозниці «Щастя моє».

Меценати повинні вкладати гроші не лише в «Донбас Арену», не лише в арт-центр Пінчука, але й у кіно, літературу, малярство.

Дайте декілька ідей для меценатів можливо, їм просто бракує креативності.

Треба фінансувати кіно найкраще та найталановитіше. Треба, щоб виходило сто фільмів тоді серед них буде пять хороших фільмів.

Чи канонізований письменник, чи не канонізований все одно всі читають те, про що читають.

Але в контексті школи говорять про перезавантаженість програми та пропонують виключити з хрестоматій нині живих авторів.

Це така хитренька теза нинішнього міністра освіти. Вигнавши з підручників Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, він вижене з підручників велику долю української справи.

Кого ще можна було би додати в коло обовязкового читання старшокласників?

Тих, хто вже відбувся Жадана, Матіос, Андруховича, Шкляра

Я дуже мало досяг. Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, то вона дала б мені більше радості.

У мене багато недописаних кіноповістей і прози. Хіба що вірші писав, бо вірші можна писати на коліні. А от проза вимагає свинцю в одному місці.

Про читача я ніколи не думав. Я пишу те, що мені цікаво. Я не думаю про те, щоб писати для свого читача.

Хто ваш читач?

На мої творчі вечори приходять вчителі української мови та літератури, художники інтелігенція приходить.

Весь час казали, що Шевченківська премія не справляється зі своїми задачами. Я вже багато часу в Шевченківському комітеті. Це змушує мене пильніше ставитися до мистецького процесу. Тепер цих премій буде 5, а не 10 це змушуватиме пильніше роздавати премії. Претензії будуть завжди.

Чи відображає Шевченківська премія стан сучасної української культури?