Раїса Плотникова
Реквієм для Рози
© Раїса Плотникова, 2016
© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016
Бритоголові гості
Я сидів за письмовим столом, зігнувши спину в три погибелі, і порсався в допотопних паперах, наче копав, чорти його батька знати навіщо, якусь вигадану печеру. Ні, та клята печера, про яку думав, якраз існує, вона існувала й сто літ тому, і триста літ тому, але ще до вечора того дня я волів би, щоб вона завалилася на віки вічні, заросла сталактитами й сталагмітами, щоб її забули всі, хто хоч щось колись знав і памятав про пожолоблений часом рукотворний лабіринт.
Оглушило дзвінком наче у двері хто лупонув. Ідучи до входу, я нашорошився, бо ніхто ніколи, окрім контролерів компослуг, ні за яких обставин до нас без попередження не приходив, а ті так не дзвонили зроду. На те була абсолютно обєктивна й аргументована причина: я жив із жінкою, яка вже десять років вряди-годи лікується в божевільні. Її шизофренію годі було приховати від цікавих людей, бо в часи буйних нападів хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежної машини, і наша багатоповерхівка ходила ходором, переймаючись долею нещасної. Люди, які називали себе добрими, радили мені запроторити хвору на віки вічні в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене теж. Хтось із нас неодмінно мав збожеволіти від такої любові це випало не на мою долю. Я ж почувався винним і ніс важкий хрест приречено й самовіддано, хоча вже давно кохав іншу. Але про це згодом.
Того дня, розчинивши двері навстіж, побачив двох чоловяг із абсолютно однаковими зачісками, а точніше, без зачісок, бо їхні лискучі черепи голилися ретельніше за підборіддя. Далі описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всім, і мені в тому числі, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочі.
Нам би побазарити, прогундосив один із них. Можна, папаша?
А чого ж. Якщо з миром, то можна все, відповів я, хоча в «папаші» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо ні статурою, ні виразом обличчя ми не співпадали, та й за віком я ледь-ледь міг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тоді, коли отримують паспорт.
Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, діла треба рішать промовив важкоатлет за номером два.
Пішли на балкон, бо в квартирі зона ризику, бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульців.
Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навіть пальцем ні-ні, якщо домовимося, звісно Поняв?
І тут мене трохи понесло:
А ти мене на «поняв» не бери, ошкірився по-їхньому. Тут ще я хазяїн. Поняв?
Та ладно, ладно розберемося. Ми ж не фраєра якісь. Можемо поговорити й на балконі, аби з толком.
Останнє речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врівноважило словесну перестрілку, і за мить ми розташувалися на тісному просторі стандартного совдепівського балкона, із якого було видно всі вікна сусіднього будинку й клапоть синього неба.
Не шикарно живеш, знову прогундосив той, що назвав мене папашею. Ми могли б значно покращити твій побут.
Ще чого! хмикнув я, відчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусає мене не гірше, ніж сумнозвісний ґедзь. Дбайте про себе, а моє хазяйство то моя приватна власність і моя парафія
Та не хочеш, то нехай так і буде, тільки ми тут зі своїм ділом
То чого носа сунете в чужі справи? Кажіть.
І так я твердо мовив оте останнє слово, що вони вже не чіплялися більше, а одразу заговорили по суті, перебиваючи один одного:
Нам треба план лубенської Замкової гори
Та не тільки гори, а й підземелля. Ну розумієш, мабуть?
Платимо готівкою, а якщо щось нариємо, додамо відсоток
Наші люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде Коротше, що там у тебе є по Замковій горі й підземеллю?
Мені одразу нестерпно захотілося позбутися цих крутеликів, випхати їх обома руками за межі власної території, але, тверезо оцінивши обставини, зрозумів, що силові методи не дадуть бажаного ефекту, і тоді цупкий мозок миттєво почав працювати над стратегічним планом по звільненню моєї приватної території від несподіваної бритоголової напасті. Але чомусь нічого вагомішого, ніж брехня, на думку не спадало, і я непереконливо промимрив:
І хто вам сказав, що в мене є якісь плани? Загальні відомості, звичайно, є, бо на те ж я й копирсаюся в історичних фоліантах, та якби були плани печер Ні, хлопці, я б вам їх нізащо не віддав я б сам вже давно займався розкопками.
Не чуди, папашо! За які такі статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобі те дозволив без паперів, на які теж потрібно купу бабла й такий дах, котрого тобі до гроба не мати?
Ну, може, й так Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скільки літ ходжу в доцентах.
Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справі говорити. Так пошукаєш плани чи як?
Нічого мені шукати, я маю таку память, що й те, чого не було, памятаю, а вже те, що бачив раз, до смерті не забуду. Немає в мене ніяких таких мап і планів.
Та-а-к Значить, не домовились? напустив на себе суворості той, що дратував мене папашею.
Немає про що домовлятися.
На цьому наша перша, але не остання зустріч обірвалася. Колоритні особи зникли за дверима, залишивши по собі міцний дух чоловічих парфумів з домішками поту, бо спека на дворі стояла така, що навіть мозок плавився, як смалець на пательні, не кажучи вже про зайві кілограми ваги. Кілограмами я не переймався, бо зайвих у мене ніколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався втрата свіжої думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка відтоді напосіла, покотилася кавалком і почала обростати домислами. Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж місці Підстави були вагомі: поява візитерів раз, а по-друге те, що я їм не сказав, було моєю мрією, довічним безсонням, фата-морганою Але я мало кому говорив про сокровенне, щось трохи знала тільки моя єдина доросла доня, котра навчалася на останньому курсі одного з національних універів.
Коли б не це шалапутне дівча, я б уже не раз мав нагоду дістатися краю. Вона, Галюся, з перших днів свого свідомого життя була моїм затаєним тріумфом, моїм фантастичним струсом мозку, після якого настають феноменальні просвітлення й горизонт ширшає стократ. Напевно, я весь час перебільшував її здібності, але це насамперед було потрібно мені, а не їй. Зараз згадую Галюсині концерти на стільчику й дивуюся власній сліпоті, а точніше, глухоті. Ото, бувало, тільки-но з приймача вилетить перший акорд пісні, і голос вічної примадонни естради Алли Борисівни ознаменує початок нашого домашнього шоу, Галюся вже стоїть на верхотурі й страшенно фальшивим голосом виводить: «Міліон-н, міліон-н алих роз» Голосок у моєї артистки був, але зі слухом ведмідь таки добряче побавився, і вона затягувала такої, що вуха нормальної людини мали б зівяти вщент, але я радів тому солоспіву так, як зараз вже ніколи й нічому не радію. А ще у моєї малої була феноменальна память, і тут вже ніякої фальші. Мене перевершили стократ, але це той випадок, коли втішаєшся.
Тепер я вчуся потішатися самотністю. Навіть від тих, хто ще не зміг розчарувати, шарахаюся, встигаючи лишень чемно привітатися. Знаю, що лишаю себе живого спілкування, ховаючись у мушлю самоти. Мушу сказати, що мені в одинокості не так вже й затишно, але трохи затишніше, ніж там, де всі. Зберігаючи кілька антикварних штучок, які дісталися в спадок, хочу бачити своє житло майже аскетичним, бо колись відчув, що зайві речі це тягар, який ми передаємо нащадкам. А хіба не аморально найбільше обтяжувати тих, кого любиш? Комусь може здатися, що в мене просто якийсь невизначений різновид фобії, бо мій страх породжує безліч обмежень. Я боюся мати більше, ніж потрібно людині. Може, хтось із заможних людей скаже, що це невдахи так виправдовують себе, щоб потайки спливати жовчю, заздрячи багатіям, але я тільки раз у житті відчув під ребром тягучу й липку, як жуйка, ознаку заздрості. І це аж ніяк не стосувалося такого стандартного предмета задоволення, як гроші чи бездуховні речі.
Моє шалапутне дівча завдяки покійній бабусі надбало трохи незалежності й живе в квартирці завбільшки з наперсток. Великий зеленоокий годинник у її крихітній вітальні весь час показує четверту годину. Галюся каже, що вона, народжена о четвертій годині ранку, зупинила час, щоб гостріше відчувати власну минущість і не гаяти себе задарма. На цю думку її наштовхнула Ліна Костенко. Памятаєте? «Бо то не час минає, це ми минущі».
Дзвінок на стаціонарний відірвав мене від роздумів, і рідний голос студентки археологічного факультету випалив кулеметною чергою:
Та, чуєш, ми з Яриком їдемо в Лубни. Можеш собі уявити, що я наблизилась до твоєї мрії? Це ж у якому році отой знаменитий археолог останній раз вів там розкопки? Здається, у двадцять другому? А ти не знаєш, коли ще щось там копали? Та, збери мені все-все про лубенську Замкову гору.