Мала, Галюсю, ану спробуй трохи вгамувати свої неперевершені емоції. Вгамувала? А тепер кажи все повільно й конкретно.
Тату, ми їдемо в Лубни. Ярослав каже, що він вже весь Інтернет догори дриґом перевернув і щось накопав про Замкову гору, от тільки про підземелля нічого конкретного ніде не знайшов. Я знаю, що ти щось знаєш.
Збіг обставин чи Господнє провидіння? Усе життя я самотужки длубався в нетрях загадкової таємниці Яреминих скарбів, сподіваючись на підказку Стелецького, а тут за одну мить стільки охочих і зацікавлених. Та-а-ак І що ж далі? А може, це так в обхід працюють мої нещодавні гості?
Мала, я хочу говорити з тобою віч-на-віч. Прийди! це все, що мені вдалося приголомшено видушити з себе.
Я вже сто років живу на Сирці, й, сподіваюся, ніяка лиха година не забере в мене мізерну частину особистої ойкумени, бо тут жив мій батько, тут жив дід, тут у сусідньому будинку живе моя доня. Щоправда, колись ми жили у власному будинку з товстими стінами й високою стелею, але так сталося, що все те знесли одним махом, і наше помешкання обернулося на тонкостінну багатоповерхівку зі всіма зручностями, яка обмежує простір бачення, мислення, відчуття Зате через тонкі простінки чутно в нашому помешканні навіть те, що повинні чути лишень двоє.
Колись моя мала Галюся прокидалася рано-вранці, і, стоячи босоніж на ґанку, казала: «Я іду шукати вітерець». Тепер вітер стьобає стіни, вікна й балкон шостого поверху, сягаючи протягами всіх закутків, шукати його не треба він тут володар. Роза вітрів у цій точці готова демонструвати частоту й направлення вітру постійно. Відтак наш будинок в перманентному стані шаленства.
Галюся ввійшла до квартири непомітно, мені здалося, що вона влетіла в розчинену настіж кватирку й стала перед мої очі, мов та фея із старої казки. Напевно, я просто телепень, який з голови до пят перебуває в нафталіновій сентиментальності й ідеалізує все, що стосується моєї дівчинки, хоча точно знаю, що вона спить з отим патлатим Яриком, смалить міцні цигарки, ганяє на скутері й іноді шукає істину на дні бокалу з вином.
Тату, чесно, ми їдемо в Лубни на розкопки. Якийсь новоспечений капіталіст фінансує проект, і на нашому факультеті оголосили, що бажаючі повинні звернутися через електронну пошту за довідками. Ми з Яриком бажаючі.
Ага, вам закортіло романтики. А чого хоче отой капіталіст? Скарби Яреми Вишневецького, мабуть, саме те, чого не вистачає скоробагатьку. Археологи життям ризикують ради науки
Та, в тобі живе зануда або ж велика вітчизняна жаба. Якщо скарби існують, то їх треба знайти. За одні дозвільні папери на розкопки пів царства запросять. А у нас з тобою немає царства, значить, шансів наблизитися до Замкової гори теж немає.
Моя люба донечка тільки здогадується, що я сім разів був у тих Лубнах і ще за влади рад підкрадався до тієї гори, але тоді там розташувалася військова частина і вишка, на якій постійно чергував солдатик зі зброєю. Це відлякувало не тільки мене, а й дурненьких горобців, котрі шугали понад мальовничим пагорбом. Та враз мені стало трохи ніяково, а згодом навіть соромно за себе, бо в даній ситуації позиція: або я, або ніхто, мала осоружну пику злодія, який краде у всього людства.
Та, а може, той скоробагатько теж хоче прославитися і не абичим, а благодійністю.
Тільки не кажи мені, Галюсю, що він може утнути щось неймовірне, мов той чернець Федір, який, знайшовши у варязьких печерах «золота і срібла багато й посуд дуже цінний», знову закопав скарб, бо йому на багатство було начхати.
Дивак твій чернець Федір, тату. Ну навіщо ж бу-ло щось знаходити, щоб потім все те знову закопувати?
Нічого ти не розумієш, мала. Він це зробив для того, щоб різні скоробагатьки не попривласнювали багатство, а ще для того, щоб хвилювати уяву скарбошукачів, а ще для того Федір напевно знав, навіщо живе, і цінності в нього були інші.
Тату, так ти проти розкопок?!
Ні, ні Я за! Хоча від мене так мало залежить, на жаль.
Потім ми з Галюсею довго пили чай з травяної потерті. Ми завжди вдвох пили тільки такий чай, бо клята ранкова кава підіймала мій тиск, і ввечері треба було урівноважуватися прадідівським чи прабабиним зіллям, хоча без пігулок не завжди вдавалося. Я наливав запашний напій у велике блюдце й дмухав на окріп, а Галюся сміялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на які неодмінно треба було відповідати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часів, коли моя доня ходила під стіл пішки.
Та, у тебе є Бог?
Це я є у Нього, а Він наді мною.
Звідкіля ти те знаєш?
Бога не треба знати Його треба відчувати.
Ти йому віриш? А що, як він обдурює?
Мала, давай не будемо Його ображати тільки тому, що ми чогось не знаємо.
Та, а ти не хочеш говорити про Бога, я це помітила. Тоді давай поговоримо про диявола.
І тут я так зиркнув на свою любу дівчинку, що їй одразу перехотілося говорити про нечисту силу, бо при усій безмежній любові, яку я почував до неї, моя тверда воля була непохитною, і грюкнути кулаком об стіл, хоч і без особливого бажання, я міг. Щоправда, Галюся теж.
Колись я вдивлявся в миле серцю личко дитинчати і бачив чи хотів бачити в рисах дівчинки не тільки свій рід, а й те, що виокремить її від самого народження. Я бачив не тільки передане в спадок, а й те, що дає Всевишній усупереч всім вадам і всім перевагам пращурів. І навіть якщо це не дуже тішило, варто було визнати, що моя дівчинка мала свою власну вроду, свій характер і тільки память таку ж цупку, чи пак цупкішу, ніж у мене.
Іноді я так само вдивляюся в спляче обличчя своєї нещасної дружини, відшукуючи і в її рисах Галю, але з кожним днем ця жінка віддалялася й віддалялася від нас навіть зовні, бо тепер жила в загадковій країні, з якої немає вороття. І виходить так, що всі ми абсолютно не схожі. Ми не схожі одне на одного так, ніби люди з різних племен.
А щодо несподіваних заявок, то це у неї змалечку. Памятаю, рочків у чотири заскочила знадвору у дім і гукає з порога: «Тату, ти повинен мені допомогти намалювати того, що в небі» «Птаха?» питаю я. «Та ти що, тату?!. Бога!»
Та, я пішла, зруйнувала хід моєї думки доня.
Коли їхати? відгукнувся я.
Скоро! сказала і зникла так непомітно, як і прийшла.
Потім я зазирнув у кімнату хворої й побачив, що вона прикипіла поглядом до вікна й непорушно дивиться на вулицю. Здавалося, що це зовсім незнайома жінка уважно переглядає якийсь дуже цікавий фільм і ніхто не має права відволікати її від того видовища. Я тихо зачинив двері. Хоча чомусь страшенно хотілося глянути туди, куди дивилися безумні очі, щоб побачити все
Того дня я повертався електричкою з Чернігова і випадково зустрів маму. Ні-ні я не збожеволів. Мама померла три роки тому. Та то була вона. Потяг петляв поміж пагорбів, сонце присідало, скочувалося, рухалося поповзом, тікало за гору І раптом на одному зі схилів я побачив жінку у вилинялому літньому сарафані. Вона стояла на самісінькому вершечку пагорба, і здавалося, що ось-ось відірветься від землі, змахне крилами і небо навпіл, і мою нажахану душу навпіл. Мабуть, мама вгледіла рідну отетерілу пику, що приклеїлась до скла вагона, бо спокійним поглядом провела мене аж до межі тутешнього існування, в якому я знову опинився сам на сам з реальністю. Довго сидів довбнею і не міг збагнути, чи то ж таки видіння, чи якась напасть, чи, може, знак який посилає мені найближча душа з високості небуття?
Та ґедзь би мене укусив, тільки б не піти знову під укіс, не зірватися з налигача, яким сам себе тримаю! А може, й не сам? Може, це мене тримає моя хвора дружина, бо допоки вона скімлить або ж німує за дверима своєї кімнати, я тримаюся і працюю, як кат. Та щойно відвожу її до психлікарні на обстеження й нетривалий курс лікування, все летить шкереберть.
Я невиліковний, я безнадійний алкоголік.
Мої запої не затяжні, але виснажливі. Перший стакан горілки я розводжу кока-колою, другий вже йде за милу душу, далі я не рахую. Пю сам, в однині. Потім сам в однині здихаю, потім моя печінка не витримує, і, захлинаючись блювотинням, я подумки беру себе за барки, щоб врізати хук собі любому для опритомнення. Перетворюватися на людину завжди важче, ніж втрачати людську подобу. Вранці того дня, за яким вже видніється Голгофа, я знову змішую горілку з кока-колою, і, виливши те пійло в горлянку, включаю диск з фільмами, де Шварценеґґер вибиває мізки разом з останками інтелекту всім довкола себе і тим, хто все те дивиться. Сподіваючись тільки на власну цупку память, яка може вистояти в будь-якім бою, я вигадую протидію за протидією: знову розводжу горілку з кока-колою і все те виливаю до унітаза, врубаю на всю потужність щось у виконанні Фреді Меркюрі, бю в дзвони, які моя медитуюча уява бачить під стелею ненависної кімнати, розштовхую всіх тих, хто оточує мене, тремтячими руками; чомусь їх завжди четверо, і всі вони одночасно наступають. Я один, але саме той пятий, у котрого є вони, четверо стіни, які повинні мене впокорити. Ці стіни моя затісна шкаралупа, мій важкий панцир, гамівна сорочка і водночас рятівний круг.