Але зараз надворі шпарке, виснажливе літо. І мене ноги несуть до будинку, в якому, може, ще міцно спить Варя, якій зовсім не треба знати про мою пригоду. Але я чомусь іду до неї. Мабуть, не мені одному вже давно немає до кого йти отак спонтанно, бо час вільних відвідин минув відтоді, коли світ заснувало павутиною віртуального спілкування. Але сьогодні мені начхати на всі вигадані умовності, і я йду
Я був у комі, я знаю, що таке наркоз, я напивався до білої гарячки, я відчував ейфорію, закоханість, пік екстазу, апатію, блаженство, депресію і багато ще чого Я не був у стані божевільного й мертвого. Смерть була попереду, божевілля поруч. Та зараз найдошкульнішим відчуттям була звичайнісінька земна любов.
Іване, сказала Варя так здивовано, ніби бачила перед собою не мене, а примару в гамівній сорочці, це ти?
Таке розумне запитання! бовкнув я спересердя.
А хіба я не маю підстав втратити рештки розуму, вздрівши тебе ні світ ні зоря на порозі своєї домівки?
Вона стояла переді мною босоніж в куцій сорочечці, розкуйовджена, без сліду макіяжу на блідуватому обличчі й ніяковіла, як дівчисько. І від того таки й справді молодшала на очах.
Я мовчки дивився на неї, відчуваючи нестерпне бажання сказати вголос те, що думав: щастя жорстоке, бо минаючи, неодмінно буде приходити в сни, у згадки, у мрії І, може, саме таким ось босоногим дівчиськом являтиметься з оцієї миті в спомин, та ніколи не повернеться в реальне життя, бо щастя саме по собі минуще.
Ні, я не сказав цього Варі, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мій погляд, матеріалізується швидше.
Любий, у нас щось трапилося? запитала вона наполохано.
Ні, я думаю, що те «щось» має трапитися неодмінно, але поспішати не варто. Час не лікує він, я б сказав, поволі вбиває відчуття, нас теж
Отакої! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокійну! Ти що, розлюбив мене за ніч і прийшов на світанку сповістити новину?
Ти невірно прочитала мої мислі. Ба, але ж таки прочитала! вигукнув я здивовано. Знаєш, мої думки могла читати тільки бабуся, і я страшенно боявся її проникливих очей, коли був малим.
Тут мій погляд ковзнув вздовж стіни й раптово зачепився за кухонний стіл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногі фужери, обгортка з шоколаду, напівобірване гроно винограду розляглося прямо на скатертині Живописний натюрморт для двох доповнювала попільничка з недопалками. Я витріщився на ту пляшку і, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в трудні холодні дні після перебудови нашої держави, а в магазинах шаром покоти, і тільки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва. Та ми тоді «вграли» ту пляшку, бо надворі якраз середзимно стьобав мороз, і ми обоє були застуджені, а пляшка була крижаною Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траєкторії поцілунку наші тіла, заюшивши стіну. А диму було
Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крізь Варю, принаймні так мені здалося цієї миті, опинившись у кімнаті, яка слугувала і за вітальню, і за опочивальню, і за робочий кабінет. В мені прокинувся якийсь невідомий до цього звір або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собі того біса, коли наштовхнувся на райське видіння: широко розстелена постіль, зібгані тонкі простирадла, чиясь боса нога на краю канапи І легенький, грайливий протяг з відчиненого балкона.
Я оскаженів. Чесно кажучи, до сказу вже давно було рукою подати, а тут Ну, смикнув я щосили босу ногу, ну зірвав простирадло, ну глипнув на незнайоме створіння, одягнуте в таку ж куцу льолю, як і на Варі, а воно, те створіння, спросоння чортеням на мене зиркнуло і запитало:
І що, моя люба тьотя любить оце, оцього?.. Ні, я б не любила, їй-богу. Що за манери? Ні, я б зроду не закохалася в такого
Ну, досить, досить Це ж просто якась дурниця вийшла, сказала Варя і раптом голосно чмихнула раз, вдруге і зайшлась сміхом, який за мить перетворився на регіт.
Скоро ми всі троє реготали весело й безтурботно. Варя сміялася з моєї невдало виконаної ролі Отелло, її небога з мене й з Варі, а я від щастя, яке нікуди не зникло, хоча страху нагнало. Виходить, щастя це ще й бестія, яка тримає нас на короткому повідку і, смикаючи час від часу, присаджує до ноги.
Але наша придуркувата радість не могла тривати вічно, бо я опинився в цьому домі не з тієї причини, якою тішаться просто, відчуваючи себе ящіркою, котрій наступили на хвіст, мені хотілося пересвідчитися, що десь таки є схованка, в якій можна пересидіти доти, допоки дурна голова не видасть щось доцільне. Отож, нареготавшись, ми втрьох пішли до кухні допивати те кляте вино, яке могло зараз зірвати стоп-кран мого довгострокового говіння, хоча, можливо, стан глибокого запою забезпечив би якийсь віртуальний прихисток, бо тут я вже відчув себе зайвим. Присутність Вариної родички спростувала всі мої надії на тимчасову схованку, і питання навіть не випливло на поверхню. Та я раптом відчув якусь небезпідставну полегкість, бо десь в глибині душі затаївся сумнів: а що як моя кохана відмовить? Ми не обговорювали можливість спільного життя від тієї миті, коли вона чемно запевнила, що наші стосунки чудові в своїй формі незалежності, а вроджена порядність ні їй, ні мені не дозволить дурити мовчки. І ми тоді напівжартома заключили договір честі, який можна порушити, повідомивши про бажання зрадити, а не про зраду, яка вже відбулася, але, як виявилося, цей неписаний закон став найсуттєвішим правилом наших відносин угода виявилася занадто серйозною. Та будь-яка філософія любові може бути зруйнованою, і до цього треба завжди бути готовим.
Іване, ти стурбований чимось? несподівано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своєї тривоги.
Не вигадуй дурниць, люба, сказав я так невпевнено, що й сам помітив те. Ні, втрачати витримку це не по-чоловічому.
І тут, щоб не стати обєктом зайвої уваги та співчуття, я став прощатися.
Ідучи сквериком, хаотично перебирав подумки всіх знайомих і друзів, у котрих можна було б перекантуватися день-другий, і усвідомлював абсолютну відсутність варіантів, окрім двох: допоки моя мала Галя вештається десь там, під Лубнами, можна пересидіти в її квартирі або ж у старому будинку покійної тещі. Але ж ті братки, мабуть, знають, що в мене є донька. З цього виходить, що я можу підставити її. Та й моя бідна дружина більше трьох днів не витримує контролю сусідки Павлівни, яка вряди-годи за невелику плату погоджується опікуватися нею. А про будиночок тещі хіба їм важко буде дізнатися?
І тут я розсердився сам на себе, плюнув і поплентався додому.
Вдома я застав дикий розгардіяш і цікаву компанію. Ще, підіймаючись східцями, почув зверху:
Іване Григоровичу, Іване! Павлівна горлала так, що чутно було до метро Дорогожичі. Тут до тебе вдерлися. Чую, хтось за стіною шабуршить, а я ж бачила з вікна, що ти кудись рано-рано побіг А воно ж через відкрите вікно чутніше Спочатку думала, що це твоя там розходилася знову, а потім таки змикитила, що вона, мабуть, зачинена в кімнаті. Я прислухалася, прислухалася, потім додумалася зателефонувати тобі на домашній трубки ніхто не взяв, а двері скрипнули я в глазок зиркнула, дивлюся чужі вискочили, і міліцію викликала.
За висловом мого старого знайомого, художника, кімната творчої людини це сюрреалістична картина, хаос в якій має, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихін. Дивлячись на розгардіяш у власній квартирі, я жалкував, що жодного геніального мазила немає поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, і може, хтось створив щось схоже на «Герніку» Пабло Пікассо. І нехай розтерзаний кінь був колись гіпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на підлозі, розкришився, а жінка, котра безпомічно закинула голову назад, була порцеляновою, моє серце стислося від досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди ще з часів діда-прадіда. Погляд ковзнув вздовж кімнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пікассо, бо ми колись зруйнували стіну між невеличкими конурками, щоб було вільно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тільки зараз збагнув, що розміри цієї кімнати саме такі, як у знаменитої «Герніки» 3,5 на 8.
Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю міліціонера. Чоловяга, обливаючись потом, почав задавати мені дурнуваті питання млявим голосом. Ну, а цей уособлює тут бика, який там, на картині, дивиться байдужими очима на трагедію маленького міста, подумалось мені. І хоча в квартирі, окрім нього, нікого не було, я реально почув вибухи, постріли, свист падаючих бомб це було початком війни, яку мені оголосили. Знав наперед, що звідсіль нічого не зникло, бо те, що шукали злодії, шукаю й я.