Розпуста мимоволі
Цей термін зявився ще в Древній Греції. За легендою, лісні німфи заманювали мандрівників у гущавину й там виробляли з ними таке, що потім бідолахи вже не могли й не хотіли жити зі своїми дружинами. Чоловіки божеволіли й тікали в ліси в пошуках розбещених німф.
Моїй дружині наші ескулапи інкримінували не тільки шизофренію, а й німфоманію, яка виникла в рамках маніакально-депресивного психозу.
Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував від цікавих її надмірну хіть, вона мою періодичну пиятику.
Можеш мене вбити, сказала вона того вечора, затримавшись на роботі до єдиного удару годинника, тобто до першої години ночі. Я справжня хвойда. Але, але Я люблю тільки тебе.
Тобі погано зі мною? стурбовано запитав я, відчуваючи тремтіння власного голосу, і здивувався, що щось в мене ще могло тремтіти, бо в грудях закамяніло відразу і, як потім виявилося, на віки вічні.
Ні, любий! Просто зі мною діється щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собі навіть дивитися в бік Ну, ти розумієш? Та щойно опиняюся поруч і все, втрачаю розум. Мені байдуже до віку, до зовнішності, до моралі того, з ким Ну, ти розумієш? Я далі не можу дурити тебе й себе, бо вже ні про що інше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумієш?
Ні, я не розумів. І якби тоді вона ще раз промовила оте «ну, ти розумієш», я б її таки вбив.
Вона не промовила вона заплакала по-бабському, гірко, з надривом, аж затужила. І мені стало шкода її І себе.
Пристрасть до оковитої й розбещеність ці грішки ніколи не здавалися мені найтяжчими, бо ними людина не просто карає саму себе є у цьому й незаперечний елемент кайфу. Найстрашніші вади завжди за ширмою їх важче розгледіти. Чорна потвора заздрості може загризти на смерть кого завгодно, залишаючись непоміченою, а от про насолоду від того можна посперечатися. А чого вартий хист до написання доносів та наклепів, достеменно відає тільки той, кого живцем поховали. Та хіба ми знаємо всіх віртуозів чорного пера, всіх потаємних вбивць, які чинять підлість по-тихому? Ось де гріхи підвладні одному Господу!
Але так я думав колись, іноді думаю й зараз, а тоді, коли дружина зізналась, я забув про справжні гріхи, і мені здавалося, що небо гахнуло мене по самісінькій маківці чорною хмарою, яка зірвалася, бо за мить обернулася на каменюку. Отож каміння давило в грудях і падало на голову одночасно. Треба було негайно розрідити внутрішню й зовнішню субстанції, щоб не відчувати себе розчавленим заживо.
Я розрідив. Мій довготелесий і вічно нетверезий друг до гробу Стас дав мені прихисток у своїй однокімнатній печері, яку за тиждень ми успішно перепрофілювали на склад склотари. Тоді добре пилося вдвох.
Я приходив до нього з двома пляшками дефіцитного пійла, яке робилося з соснових відходів і якоїсь поганої нафти, а носило благородну назву «Пшенична», і ми розпочинали інтелігентне застілля з інтелектуальними дебатами, яке продовжував і завершував самогон Стасової сусідки. Ми плавно переходили в дикий запій, головне завдання якого чим завгодно, аби напитися.
Слухай, Іване, починав свій нескінченний монолог Стас, коли я вчився на факультеті Ні, тоді я воював у Афгані У нас була класна вівчарка, але та сука любила горілку. Ти не повіриш, тут самим не вистачає, а вона тільки почує, що десь запахло, вже тут як тут, і такі вихиляси хвостом крутить, так скиглить, що не пригостити ту пяницю просто неможливо душа лусне від співчуття. Я не знаю, яка наволоч привчила тварину до оковитої
Я вже сто років не зустрічав Стаса на вулицях Києва, по яких він раніше тинявся без діла, і не наштовхнутися на нього могло означати тільки те, про що вголос важко казати. Мені не хотілось вірити, що з ним трапилося найгірше, хоча те трапляється з усіма. Колись трапиться й зі мною, і, може, хтось тоді теж подумає, що не бачив мене сто років. І вже ніколи не побачить.
Стас говорив багато й іноді змістовно, але частіше про себе любого, його монологи були схожі на броунівський рух, та про що б не йшлося, все закінчувалося розповіддю, як один доктор філологічних наук колись у своїх мемуарах згадав свого учня, тобто Стаса, і тепер та книга лежить ось де, на столі. І йому начхати, що поряд на газеті кишки з оселедця й цибулина кружальцями, бо настільна книга це та книга, яка завжди під рукою, а той абзац, у котрому чорним по білому прізвище, підкреслено жирною лінією, і сторінка закладена закладкою. Байдуже, що книга та вже замацана й пахне вінегретом і оселедцем під шубою водночас, бо вона таки настільна, а в Стаса ще й застільна Вона демонструється кожному, хто потрапляє до цієї кухні, навіть тому, хто зроду-віку в руках не тримав жодної книжки, окрім шкільного підручника, який під фінал було залюбки й з насолодою розкурено, тобто спалено, смакуючи сторінку за сторінкою. Ніхто з відвідувачів цієї кухні не знав, що ще, окрім прізвища Стаса, написано в тій вагомій з вигляду книзі.
Ми пили багато й ще більше курили.
«Ватра» найдешевші цигарки того часу допомогли написати мені кандидатську, але я на все життя залишився доцентом, бо далі треба було або кидати пити назавжди, або навчитися пити в самоті, чи просто перетворитися на зануду історичних наук. Пити в самоті я навчився, але до того часу в мене зявилися специфічні відносини до світу: захотів відчути власну силу, а не силу посади чи звання, які обмежували й були сурогатом сили. Може, саме тому я сто разів кидав пити, і сто разів моя свідомість поринала у світ безуму, не боячись повернення до реальності, хоча я ніколи не міг знати напевне, що там далі
А далі було таке, про що теж говорити не хочеться, але, щоб щось збагнути в цьому світі, щоб щось відчути до мозку кісток, треба вміти вивернути душу, принаймні свою власну, якщо чиясь так і залишиться темним лісом чи чорним ящиком, навіть опісля такого катарсису, який влаштувала моя люба дружина. Висповідати себе самого може кожен, але не кожен може відпустити гріх. Гріх як велика доза наркотику, після якої відразу стаєш залежним.
Це трапилося саме тоді, коли ми ще жили у власному будинку. Я тимчасово завязав з оковитою і з головою шубовснув у історичні розкопки, наштовхнувшись якраз на славнозвісну постать, всуціль зіткану з протиріч. Розуміючи, що багато чого довкруги Яреми Вишневецького шито білими нитками, спробував бодай щось збагнути. І так усе те мене захопило, що гайнув до Російської державної бібліотеки, знаменитої «Ленінки». Тоді в тій бібліотеці науковим співробітником працювала подруга моєї матері, яка до самого гробу допомагала всім киянам. Я не буду нікого обтяжувати розповіддю про свої пошуки, бо тут мова зовсім не про те.
Творчі мандри добряче пошарпали мене. Повернувшись одного разу з поїздки опівночі, я нарвався на безвідрадну картину у власному великому будинку: двері не замкнуто зсередини, мала Галя сидить у куцій льолі на підвіконні посеред плющів, що густо повилися аж додолу, й схлипує важко й втомлено, і видно, що в неї вже не стає сили плакати. Досі памятаю тремтіння того маленького тільця й безсилий доторк тоненьких пальчиків, які, здавалося, стікали по моїй неголеній щоці холодними струмочками.
Тоді я вперше до зашпорів відчув провину перед своєю дівчинкою, мати якої прийшла далеко не одразу після того, як Галя, згорнувшись у мене на колінах клубочком, знесилено заснула.
Ой, Іване! Ти ти вже вдома? А я тут сказала моя дружина і затнулася.
Вона стояла на порозі кімнати в помаранчевій напівпрозорій сорочці, у якій любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дійством, яке передувало сну, і виходило так, що саме в цьому нічному вбранні вона щойно зайшла з вулиці. Помережаний поділ сорочки настовбурчився дзвоником.
Я обережно поклав Галюсю в ліжечко, укрив ковдрою і мовчки вийшов надвір. У голові гули дикі рої, в очах мигтіло, в грудях, здавалося, орудував ударний інструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залізобетонний стовп чи деревяну огорожу, за рогом якої хтось голосно розмовляв підсміюючись. Я попрямував до хвіртки, вона заскавчала відчиняючись, і мені здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчутті коїтусу.
Гей, чоловіче добрий, ти що тут загубив? озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, ніби маятник на старому годиннику моїх предків, попід парканом тоді ще власного будинку.
А тобі що до того? огризнувся я.
Та немає мені ніякого діла до твоєї втрати, сказав незнайомець, наближаючись. Тільки ти так знервовано мотаєшся, що мені аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, і впадеш отут без задніх ніг?
А може, я знайду втрачене, і тоді
Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка
Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.