А може, я знайду втрачене, і тоді
Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка
Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.
Ну, і навіщо ти мені розповів це? сказав я, переймаючись особистим.
Та ну тебе! Невже не розумієш? По тобі ж видно, що щось загубив і нервуєшся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив то й грець з ним! Видно, хтось знайшов тут же місце людне. Ти не переймайся і не дуже жалкуй. Життя воно таке: щось загубив, щось знайдеш Головне не помри на радощах, коли знайдеш.
Дивно, але саме ці прості слова незнайомця вплинули на мене, ніби шкалик славнозвісного старого брому. Я збагнув, що зовсім скоро мені доведеться змиритися зі своєю втратою. Додому йти не хотілося, і, намацавши в кишені низку ключів, я знехотя поплентався до будиночка моєї покійної тещі. Тоді я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюдні кімнати, завмерлі меблі, старомодні люстри, совдепівські килими і такий же совдепівський посуд? А головне: як можна любити відсутність живих душ? Там було тихо й сумно, і тільки лик віднесених течією часу зачаївся вже навіть не в кутку, а лишень в уяві.
Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом тоді вже моя дружина мандрувала з психлікарні в замкнутий простір кімнати, а в моєму житті зявилася Варя, Варочка, Варюся
Порожнеча завжди заповнюється.
Послання із Лубен
Я знав, я відчував отим шостим відчуттям, яке дається людині для того, щоб розчарування не вибивали із-під ніг земну твердь, що ніхто ніяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снігом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на свої місця, саме на ті місця, на яких розкопки загальмували майже сто років тому.
Він блефував, сказала Галюся, всідаючись поряд мене на підлозі по-татарському.
Ще змалечку вона облюбувала собі цю позу.
Хто твій Ярик, скоробагатько, чи весь ваш універ?
Хтось один із них, а може, усі. Я нічого не знаю і нічого не розумію. Чому люди брешуть одне одному навіть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та, а ти теж брешеш?
Брешу. Але брешу я досить рідко, частіше обманюю.
Ага, значить, твоя брехня шляхетніша. Ти це хочеш сказати?
Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести мені в пелені онука, заганяє свого батька, тобто мене, в глухий кут, із якого, не збрехавши, зроду не виберешся. І що цікаво: брехати треба не Галі, а самому собі.
Я промовчав.
Слухай, та, але я привезла якісь пожухлі листи. Ярик каже, що це робота для таких, як ти. Ти ж у нас любиш покопирсатися в архівах.
А де ви їх взяли?
Не повіриш, нам принесла їх якась дуже стара бабуся із села Мгар. Ми, як ті дурні, розбили наметове містечко біля Сули, і в повітрі витали чутки про розкопки. Мабуть, щось долетіло й до села. Спимо. Ще ні світ ні зоря. Хтось шарпає намет і гукає:
«Дітки, дітки, а йдіть-но сюди!»
Ми виповзаємо і бачимо столітню божу кульбабку.
«А хто тут у вас за старшого? Мені треба такого, щоб сильно вчений був і чесний, бо зараз одні шахраї скрізь».
«Та ми тут усі сам собі за старшого, каже їй Ярик. А наші вчені в Києві сидять. Сюди, може, ніхто й не збирається».
«Шкода. Слабую я. Боюся, що вже до могили поганяти треба, а тут таке діло Може, знадобиться для історії?»
Словом, та, вона довго марудила, а потім, коли я сказала, що ти у мене й історик, і археолог, і палеонтолог, лауреат премії
Ти часом не сказала їй, що я поважний член таємного зібрання колишніх, чи то пак безнадійних, алкоголіків і дипломант премії графоманів? перебив я свою любу донечку сердитим голосом.
Та, та ти не той, ну не утрируй.
Я оперезав Галюсю гнівним поглядом, але швидко змінив лють на милість, бо розпирала цікавість. Коли я бачив пожовклі старі папери, у мене в жилах починала рухатися кров з такою швидкістю, що я вже не хотів помічати того, що мелькало по обидва боки. У мене засвербіли руки.
Галя все зрозуміла. І я вже не чув і не бачив її тихого зникнення, бо, схиливши голову над невеликим зшитком, обережно почав розгортати сухі, аж порохняві папери. У наш вік суцільної схибленості в соцмережах, здається, можна творити історичні фоліанти, натискаючи на клавіатуру і шукаючи курсором, що й роблять сучасні доморощені історики й краєзнавці, а для мене навіть запах пожухлого паперу магія, таїна, насолода Мене заводить і збуджує ледь чутний шурхіт сторінок. Тільки не треба про сублімацію. Статевий потяг і насолода мене частіше спустошують, а магія старовинних текстів вибиває із голови дурість і нагадує про мізерність бідолашних поривань.
Папір зшитка був старий, але не допотопний це точно. Я бачив такі цупкенькі аркуші в архівах, і пахло це столітньою давністю. Не знаю, чому, але мені захотілося понюхати листи. І я вдихнув з усієї дурості. Дивно, та вони пахли не тліном, а якоюсь травою. Я намагався пригадати той запах, та даремно. Сторінки були різного розміру та якості. Хтось дуже охайно підклеював їх одна до одної й нумерував задом наперед, тобто сторінка за номером один була знизу, і списані вони були тільки з одного боку.
Я взяв на всяк випадок лупу, поклав на твердуватий, але улюблений стілець згорнутий вчетверо плед і вмостився перед дідівським письмовим столом зручніше. Зшиток лежав титульною сторінкою долілиць і, коли холодні від хвилювання пальці перегорнули перший листочок, якесь запаморочливе передчуття гойднуло мене на стільці. Чомусь здалося, що цей лист адресовано саме мені, а не комусь іншому. Я вже знав, що його писала жінка, бо почерк із плавними нажимами, які поволі переходили в тонесенькі ниточки й завитки, та й ще щось ледь уловне виказувало жіночу сутність цих паперів. Коли ж прочитав перші збляклі від часу рядки, написані чорнилом, то був уже зовсім ошелешений і знічений. Незнайомка зверталася до когось, називаючи моє імя. Так-так, вона писала Іванові. Я знав, що іноді на мене находить, що в мені ще й досі сидить оте застаріле, стократ архаїчне почуття романтизму. Памятаю, на зустрічі однокласників моя шкільна антипатія, відмінниця Саша, сказала: «Іване, вже двадцять років після школи відкувала зозулька, а ти так і лишився невиправним романтиком». Але я не міг навіть нафантазувати того, що написано в цьому посланні невідь від кого. Із цього моменту моя свідомість почала рухатись в бік чорної діри, час від часу хапаючись за тонку шворку реальності. Якась невидима сила опускала мене нижче й нижче в суцільний хаос минулого, але та ж чортівня й підсмикувала в теперішній час. І вже ніхто не міг поставити мені під ноги твердь земну. Я сам собі здавався гиркою старовинного годинника, котра зірвалася з гальм часу.
Лист перший
Капелюшок
Доброго дня, вічно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаєте цього листа, і я, мабуть, не маю аніякісінького права писати Вам. Але кому ж сильному й розумнішому за мене розповісти свою довгу історію? Обираю Вас. Так вже складається, що мені завжди треба писати. Писати про все, бо інакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвідомити й збагнути. Коли я пишу все стає на свої місця, і починаю розуміти більше. Я маю писати завжди, навіть тоді, коли мої слова ніхто не захоче читати. Сідаючи до столу, молюся і сподіваюся, що, по-при біль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаєте це і не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скінчиться історія і чи скінчиться взагалі. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете ці сторінки, що вони знайдуть піщинку в сумятті теперішнього буревію, але те, що я не можу не писати знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться ціла повість, а можливо, навіть роман, та головне, щоб дочитали до останньої крапки, якщо моє послання в безвідь віднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь іншою, бо я тепер і є інша зовсім не схожа на ту, якою була в жіночій гімназії, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до ніяковості. Тоді я чекала Вас, я шукала, навіть передчувала. Мої передчуття справдилися так достовірно, що навіть наші діалоги, які колись проговорила подумки, співпали. «Не перебивайте мене, люба пані!» говорили Ви. А я весь час боялася розгубити думки, котрі виринали після кожного мовленого Вами слова і враз тонули в навалі нових, наче це морські хвилі кидали мені до ніг рапани і мушлі з перлами і з ходу змивали їх у глибоку вирву. Я не встигала хапати