Навіщо Джиммі взагалі ходив до школи, мені ніколи не було зрозуміло. Також мені ніколи не було зрозуміло, чому він не пішов в університет, хоча міг би вибрати будь-який або відразу декілька отримати для нього грант із його напханою всякою всячиною та розкладеною по полицях із ярличками румяних знань головою не становило б особливих труднощів. Але Джим заявив своїм домашнім, що в коледж він не піде, не бачить у цьому сенсу він давно вже пройшов заочно як політехнічний, так і політологічний курси (не знаю, навіщо він повторив те саме слово двічі, напевно, для посилення ефекту). І тепер він хоче кілька років помандрувати, на що його мама відповіла глибокою непритомністю, а тато двома попереджувальними пострілами в повітря. Протягом десяти хвилин, поки мама намагалася самостійно повернути себе до тями, а тато шукав у гаражі запасні патрони, Джиммі швидко зібрався, вийшов із дому і попрямував по нашій вулиці у напрямку до виходу з цього світу. Я жив од нього за два будинки і, як і всі сусіди, вискочив на звук пострілів на вулицю. Дядька не було в цей час у місті, тому стрілянина могла означати і щось серйозне. Джим сповільнив крок біля мене і моєї хвіртки і сказав: «Я їду помандрувати. Ти зі мною?» Я відповів: навіщо він задає дурні запитання, замість того щоб сказати, чи брати з собою зимові речі? Джим припустив, що, можливо, це надовго, на що я відповів: «Тим краще! Мені потрібно сім хвилин!»
Моє прощання з батьками пройшло в більш спокійній, ніж у Ґаррісонів, обстановці: тато дивився на мене зі стіни, як завжди, бадьоро, він був у формі, погонах, медалях і явно схвалював мої дії. Мама, як завжди, переживала, але все ж таки дивилася ласкаво з сусідньої фотографії, і від неї я теж отримав благословення. Не могли, напевно не могли бути у такого чудового сина якісь пересічні та непрогресивні батьки.
Дядька, як я вже сказав, не було вдома, але воно й на краще, бо він напевно причепився б до нас. Дійшли б ми з ним максимум до околиці міста, до якої-небудь милої пивнички, де негайно б почалася фієста на честь нашого відїзду, яка майже напевно перейшла б у банальну пиятику, що закінчилась би, як завжди, нетранспортабельністю частини тих, що відбувають, і традиційним викликом поліції.
Тітонька Джинджер задала тільки два практичні запитання: чи повернемося ми до обіду і чи взяв я теплий светр? Речі я упакував швидко, тітка зібрала пакет із провізією, поцілувала мене в чоло й урочисто подала колекційний примірник Біблії, який зазвичай продавався в її магазині по дванадцять доларів. Я дуже зрадів її подарунку, тому що як память про дім і тару для останньої гілочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило під руку, і це був каталог племінних корів штату за 1964 рік, але варіант, запропонований тіткою, був набагато легшим, компактнішим і безпечнішим, і я її розцілував. Поки тітонька, сплакнувши, ходила на кухню перевіряти, чи не збігло у неї молоко, вельми несподіване припущення, висловлене її милим і турботливим племінником, чарівна гілочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тітонька повернулася, повідомивши, що у неї на плиті немає молока, то поцілувала мене ще раз, знову сплакнула і сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди памятав, що в цей книзі (я якраз засовував Біблію в рюкзак) я знайду відповіді на всі питання і в ній зберігається найголовніше! Тепер я вже не міг із нею сперечатись, обійняв її й побіг на вулицю до Джима. По дорозі я подумав: «Як дивно» Як дивно влаштована наша память якісь важливі речі ми не запамятовуємо, а всяку нісенітницю можемо памятати все життя. З малого малечку я щонеділі ходив із тітонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив за словами тітки, він готувався горіти у вічному пеклі й тому збирав сили та жир на дивані). Замість казок мені читали житіє апостолів, замість віршиків я заучував псалми, але особливо мені подобався хоровий спів, а зараз нічого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Біблія книга, яку найбільше крадуть у світі, засіла в мені назавжди
Мої думки вже біля самої хвіртки обірвав постріл татусь Джима знайшов усе-таки додаткові патрони та перестав стріляти в повітря, бо листя на голову в травні не опадає, а якщо й опадає, то не разом із гілками. У цьому місці я вже пошкодував, що сьогодні немає вдома рядового Джонсона, який би зміг своїм широким задом прикрити наш відхід. Тому нам із Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всім присутнім глядачам: «Ми не тікаємо ми стартуємо!»
Мої думки вже біля самої хвіртки обірвав постріл татусь Джима знайшов усе-таки додаткові патрони та перестав стріляти в повітря, бо листя на голову в травні не опадає, а якщо й опадає, то не разом із гілками. У цьому місці я вже пошкодував, що сьогодні немає вдома рядового Джонсона, який би зміг своїм широким задом прикрити наш відхід. Тому нам із Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всім присутнім глядачам: «Ми не тікаємо ми стартуємо!»
Стартонули ми досить хвацько і за два роки обїхали половину Штатів, а за другі два майже всю Європу. До речі, коли вперше нелегально перетинали кордон, один хлопець, колишній кубинець, що прилаштував нас фіктивними партнерами з танців на круїзний лайнер, який відпливав у Старий Світ, сказав, що вперше бачить двох ідіотів, які намагаються нелегально залишити Америку, а не навпаки. На це я відповів, що це початок нового чотиривікового циклу міграції у зворотний бік, що ми перші, але скоро за нами попруть, і йому треба бути напоготові.
Щоб описати всі наші лихі та добрі пригоди, то треба писати окрему книгу, а я і цій ледве даю раду, так що як-небудь іншим разом.
І тільки одного разу в один із найбільш кепських моментів нашої важкої подорожі, коли хотілося кинути все і повернутися до тітчиних пирогів, Джим запитав мене, тільки раз: «Не шкодуєш?» На що я, хто прокляв до цього моменту вже не один раз усе на світі, включаючи Джима, а особливо самого себе і ці важезні мокрі мішки, зміг, витримавши паузу, відповісти з гідністю і ще більш коротко, ніж він: «Ні».
Розділ пятий
Знову повертаємося до Африки, де приблизно в центральній її частині, якось раз поза графіком ми попоїли, випили, покурили і почали рахувати зірки поспіль, а точніше деякі з них, які за трагічним збігом обставин виявилися зрештою планетами.
А цікаво, скільки їх там? романтично запитала Єлен, класично при цьому обнявши руками зігнуті в колінах ноги.
Зірок не лічено, а планет девять, подав зі свого кутка розпусти голос Джеббс, він відчув, що цього вечора мають успіх розумні хлопці, і теж вирішив себе показати з потрібного боку.
Та це я знаю, у мене в школі з астрономії було відмінно
Це раніше було девять, зараз вісім, акуратно поправив Джим.
Одна загубилася? Ельза зайшлася сміхом.
Ні, просто кілька років тому астрономи вирішили, нарешті, позбавити Плутон статусу планети.
На ній, напевно, бідолашні інопланетяни понапивалися з горя. Ельзу було не зупинити з її сміхом.
Зачекай, зачекай, я навіть прокинувся. Ти хочеш сказати, що простим голосуванням можна вирішити, скільки у нас планет???
Звичайно.
Бути цього не може, Єлен продовжувала демонструвати зразок жіночої поведінки в режимі «ненавязливе зачарування, яке нічого не обіцяє», поклала руку Джиму на коліно і подивилася йому дуже глибоко у вічі. Я все життя прожила, впевнена, що у нас девять планет, а виявляється, їх уже вісім? Та ще й міняють їх кількість, коли цим звіздарям заманеться? Я завжди вважала, що є речі незмінні на землі, як сама Земля, кількість планет навколо неї, Сонце і Місяць, як те, що Ісус Христос, Син Божий був посланий нам, щоб спокутувати
Те, що Ісус Син Божий теж вирішували голосуванням
Що??? Єлен підстрибнула, деякі підхопилися.
Що ти сказав?! заспівав наш різноголосий, але єдиний у своєму пориві курячий хор.
А ви не знали? Джим єдиний залишився сидіти і при цьому навіть не спітнів. У четвертому столітті на одному з перших Вселенських соборів думки розділились: одні єпископи вважали, що Христос Бог, а інші, що він напівбог. Проголосували. І тих, хто вважав Ісуса напівбогом, оголосили єретиками і заслали подалі, а Христа оголосили Богом і спокійно прийняли закон про Трійцю
Як це? це я.
Бути цього не може! це Джеббс.
Я не вірю. У Біблії про це ні слова, це Єлен.
Ельза теж розкрила рот, аби теж сказати що-небудь отаке, але всі фрази лексикону з її розділу під назвою «Отаке» вже встигли вимовити трохи раніше, і вона не знайшла нічого кращого, як зафіксувати свою відкриту щелепу в просторі.
Ну, в Біблії багато про що не сказано! Джиммі явно розпалювався, і я відчув себе на гарячому стільці того вчителя-новачка. Не сказано, наприклад, що церкви потрібно будувати, що потрібно поклонятися Йому через посередників-попів, що потрібно буде кому-небудь узагалі поклонятись, у тому числі знаряддю Його смерті! Він навчав любові та мудрості, але люди, як завжди, все зрозуміли по-своєму, переінакшили, навигадували собі релігію, натаскали в неї чортзна-чого, як сороки, дві тисячі років відполіровували все це, і ось вам, будь ласка, тепер, щоб пройти обряд хрещення, потрібно обовязково з собою новий рушник приносити інакше неправильно, не за обрядом! Ніби Христос, коли прийшов до Івана хреститися, той його відразу: «А де твій чистий рушник?» І тут голос зверху громовий: «Він зі мною». А потім інший, трохи тонший: «Пускати вже голуба?»