І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін 4 стр.

Вже відлунали великодні дзвони
І день новий лаштунки підніма.
Є особливі вічності закони,
Хоча для нас-бо вічності нема.
Усе таке мінливе, швидкоплинне,
День лише іскра в полумї буття.
Цінуй його, бо він єдиний вимір,
Яким ми визначаємо життя!
Бо лише він нам радість обіцяє,
Грайливу, щиру наче цуценя
А от для щастя все ж не вистачає
Завжди якогось одного лиш дня

Ну, от і знову вишня зацвіла
Це українське диво споконвічне
Хоча весна щось рано залила
Вишневим цвітом всі двори столичні.
Над ним так бджоли весело гудуть,
А от хрущам, мабуть, ще ранувато.
І плугарі чомусь з полів не йдуть,
Та й не співають ввечері дівчата
Нові часи, й життя зовсім нове
Але, як в давнину, так і донині,
Шевченка вишня у душі живе
Як вічний символ щастя в Україні.

Щось швидко клен вже якось відцвітає
Й свій жовтий цвіт розносить навкруги
Та юний лист зеленим морем грає
Білястих хмар змиває береги.
Легенький вітер котить ніжні хвилі,
Й вони зникають в синій далині
Які ж натхненні і безмежно милі
Оці духмяні, ці квітневі дні!
В них мимоволі розтають тривоги,
Думки приходять світлі й почуття.
І кличуть знов, як в юності, дороги,
І в нескінченність віриш знов життя.
І серце знов так повниться любовю,
Що обійняти хочеться весь світ,
Який вирує молодою кровю,
Що й забуваєш, скільки тобі літ.

Зацвіла знов на городі груша,
Вся немов облита молоком.
І лікує наболілу душу
Заметіль квітнева за вікном.

Незрівнянний аромат цвітіння
Відчувають, мабуть, всі світи.
У холодну пору, вже осінню,
Будуть груші в памяті цвісти.

А коли морозні заметілі
Вкриють снігом у садку гілки,
Буду думать, що летять то білі
З груш старих духмяні пелюстки.

Ах, неужели вишня зацвела?!
И как в апреле у нее так вышло?
Вчера совсем ведь голою была,
А нынче в одеяньи белом пышном.

В цвету она безумно хороша,
Словно в фату невеста завернулась,
Хоть и не время. Но щемит душа,
Как будто к нам опять зима вернулась.

Невже і справді вишня зацвіла?!
Отак одразу, дужо, рясно, пишно.
Ще вчора зовсім голою була,
А нині вигляда отак розкішно.

Адже для вишні зовсім ще не час.
Вона ж із травня в квітень перебігла.
Весна потішить вирішила нас?
Ні, то Всевишній нас так любить, бігме!

Квітує, хоч і листя ще нема,
Мов дівчина, що в біле одягнулась.
А враження таке, що це зима
Не снігом, цвітом знову повернулась.

Із ранку сонечко привітне
І небо синьої води.
За зеленню уже все літнє,
Та світанкові холоди
Невимушено нагадають,
Що лише квітень на дворі,
І через тиждень лиш заграють
Ще великодні дзвонарі.
Тому й не треба поспішати
Радіти зелені беріз,
Бо травень може нас дістати
Нічним морозом ще до сліз.

Неначе потяг продзвеніла злива
І у нічну помчала далину.
Зелений сад, весь мокрий і щасливий,
Святкує теплу зливу весняну.
Він потопає в цвіту ароматах,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива це і справді свято
В найкращому з існуючих світів.

Травневий день, духмяний, соковитий,
Немов густе настояне вино,
Яке стікає по зелених вітах
У навстіж вже відчинене вікно.

Цвіте бузок, каштани шаленіють
І струменить черемухи нектар
Це час, коли народжуються мрії,
Всевишнього святий, безцінний дар.

Я дякую тобі, мій друже Львове,
За ці травневі три святкові дні.
Вони були по-справжньому чудові
Й сподобались, мабуть, не лиш мені.

Тебе я в різні пори памятаю,
Та ти найкращий в пору весняну.
Пора додому І собі бажаю
З тобою стріть ще не одну весну.

Радість із сумом, тривога і збудження
Їду сьогодні у зону відчуження.
Туди, де дитинство моє розпорошене
В травах так щедро вже стронцієм зрошених.
Туди, де стоять старі сосни нахилені
Над рідних і близьких святими могилами.
У місце, що в памяті буде до скону,
Із страшною чорною назвою ЗОНА.

Николаю Ивановичу Сенченко посвящается

Это не юбилей. Это просто этап.
Просто веха в пути под небесною крышей.
Это лестница жизни, а попросту трап,
По которому лезем мы выше и выше.

И с высот этих наших мы смотрим на свет
Взглядом возраста четче и как-то острее.
И с вершины уже нами прожитых лет,
Полагаю, что стали добрей и мудрее.

С нами в споре любым оппонентам сложней,
Кто моложе и опыта меньше имеет.
Мы проверили знания жизнью своей,
И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.

Наши годы как благо должны мы ценить,
Что и так уже щедро нам дадены Богом.
Важно то, что есть силы и жить, и творить,
И идти твердым шагом житейской дорогой.

Нині ходить дощ весняний
Заквітчаним містом,
Засипає його рясно
Водяним намистом.
На квіточках осідають
Маленькі краплини
І постукують тихенько
В металеві ринви.
Вимивають чисто-чисто
Вулиці, бульвари,
Засівають пелюстками
Парки й тротуари.
Дощ травневий то є благо,
А зовсім не диво.
Київ навіть в день похмурий,
Мов юнак, красивий.
Задивився він на себе
В дзеркало Дніпрове
Моє вічно юне місто,
Ти завжди чудове!

Подкрался майский вечер незаметно.
Исчезло солнце и пропали тени.
И так внезапно, дуновеньем ветра,
Плеснуло тонким запахом сирени.
То день прошедший, что пылал так ясно,
Наколдовал волшебный этот вечер,
А он для ночи, как любовник страстный,
Зажег цветов сирени нежной свечи.
И тает ночка в их благоуханьи,
Ведь майский вечер ловелас известный
Себе податься, что ли, на свиданье,
А то в груди вдруг стало чувствам тесно.

Двор, словно чаша, до краев заполнен
Цветущих вишен пьяным ароматом.
И, вне сомнений, эти дни мы вспомним
В далеком нашем будущем, когда-то.

Мы вспомним утро в сладкой полудреме,
Когда народ уехал заниматься.
Тогда лишь мы остались в этом доме
Да два кота, что так умеют драться.

Во двор веранды настежь дверь открыта,
И даже в спальне нежный запах слышен.
Мы друг для друга все и всё забыто
В волнах любви, как в аромате вишен.

За що люблю я місяць травень?
За уособлення весни!
За ці, такі розкішні, трави,
За ночі теплі і ясні
За перші соловїні пісні
І за заквітчані сади.
За те, що синє небо висне
У лоні чистої води.
За хміль, розлитий у повітрі,
Що навіть подих перейма
За те, мабуть, що в цілім світі
Пори щасливіше нема.

День уходящий разукрасил небо
В немыслимые алые тона,
Даря нам ощущенье сладкой неги,
На что способна только лишь весна.
Газона зелень, пруд, деревья сада
Приобрели пурпурно-нежный цвет.
Лишь солнца луч по краешку ограды
Оставил желтый, а не алый след.
И вслед за света сумасшедшим всплеском,
Средь постепенно тающих теней,
Зашелся звонкой радостною песней
Певец весны бессменный соловей.
Он, как волшебник, принял эстафету
От майского сгорающего дня
Весна уходит, отдавая лету
Всю пылкость чувств закатного огня.

Набубнявіло небо низьке
Й сховалось сонце. Не пече
Здається, дощ вже близько-близько,
От-от із хмари потече.
Птахи принишкли, парк і квіти
Не дощ, здається, а гроза!
Ось гуркотнуло Свиснув вітер
І впала дощова сльоза.

На каштанах вновь вспыхнули свечи
Средь темнеющей быстро листвы.
В город входит задумчивый вечер
По ковру еще юной травы.

Шум бульваров, что мощной волною
Бушевал, уже сходит на нет.
Время отдыха, время покоя
Зажигает в домах желтый свет.

Накатила такая усталость.
Не спасло даже то, что весна
Но совсем уж немножко осталось
До блаженного времени сна.